Страшні оповідання на ніч - Випадок на цвинтарі, Страшні оповідання на ніч

Це були приємні слова, і я навіть трохи посміхнувся. Старий безперечно умів привернути до себе.

– Знаєте, що я вам скажу, юначе. Нинішнє молоде покоління зовсім не таке, яким було в мій час. І насамперед це стосується підходу у вихованні. Діти ростуть зовсім не шануючи жодних традицій, не слухаючи не лише старших – для деяких невдовзі навіть батьківське слово втрачає свою вагу. Зовсім від рук відбилися! Вони почуваються безкарними та перестають кого-небудь поважати. Ані живих, ні мертвих.

Старий витримав невелику паузу. Я нічого не відповів, бо не дуже полюбляв подібні повчальні розмови. Мені їх і в місті вистачало біля під’їзду.

– Ось візьмемо, наприклад, цвинтар – продовжив той, – Знавав я більше половини людей, що тут поховані. Нелегке життя в них було, повірте мені. Все думали, що після смерті, нарешті, знайдуть довгоочікуваний спокій. Проте знаходяться недоброзичливі підлітки, які і після всього цього страждання не дадуть йому спочити, влаштувавши балаган над його могилою. З гучними піснями, криками, дурним сміхом. І роблять це регулярно, бо ніхто тут і слова не скаже. Просто так, бо ж нудно жити в селі.

Старий підвівся, важкими кроками попрямував до краю огорожі і викинув недопалок у бляшанку, що лежала там у траві, і скоріш за все вже досить тривалий час. Я її навіть і не помітив, як прибирав, але зазначив собі, що її обов’язково необхідно буде викинути, коли збиратимусь їхати. Тим часом старий, човгаючи ногами, повернувся до мене на лавку.

– Отже, ви стверджуєте, – вирішив я перевести старечий потік невдоволення на більш насущну тему, – що на цвинтарі буває порушують спокій уночі?

– Не те слово, хлопчику мій – потягнувся за черговою цигаркою старий, і я знову простягнув йому сірники – Дякую! Роботи тут ночами іноді вистачає.

– А що з такого цікавого можете пригадати?

– Хм... Дай-но згадати – мій співрозмовник підкурив, тяжко видихнув дим і замислився. Я в свою чергу задумався, чи не варто мені замінити огорожу на більш високу, і щоб зачинялася на замок – хоч якось захистити своїх мертвих родичів від подальших навал цвинтарних порушників порядку.

– Ну... – нарешті промовив старий. – Найчастіше це, звичайно ж, шукачі гострих відчуттів. В основному це школярі, підлітки, тему яких я щойно підіймав.

Я напружився, бо подумав, що старий знову переведе розмову в русло виховання, проте він продовжив:

– Тут навіть була один час компанія, під проводом однієї безрозсудно допитливої дівчини – любила вона своїх друзів водити на цвинтар ночами, та метушню серед померлих наводити. Давно це було, я навіть тоді ще не ганявся за порушниками, як зараз – лише прислухався зі свого місця до всього, що долинало до мене. Але й терпінню всякому підходить кінець, і тільки-но я набрався рішучості вистежити їх – як вони відразу перейшли на покинуті будинки в пошуках привидів та інших потойбічних сил. Але сталося навпаки – потойбічні сили знайшли їх. Більше я про них не чув.

Старий замовк.

– Так, а що сталося з ними? – з нетерпінням перепитав я.

– Полюбляла вона своїх друзів лякати. Одного разу так налякала свого прибічника, що той сам у свіжу могилу звалився. Ото сміх її лунав тієї ночі. На весь цвинтар. Саме тієї ночі я й вирішив підвестись і покласти цьому край. Але, як я казав, більше вони на цвинтарі не з’являлися, і я вже не зумів до них дістатися. Проте спіткала доля дівчину, що інші дісталися її. Да так, що тепер вона уже багато років сама спочиває тут.

Я трохи розгубився від непередбаченого фіналу. Історія однозначно була не з приємних.

– Ех… якби я їх провчив раніше, можливо їм би вистачило вражень на все життя. Я хотів їх лише налякати, провчити. А так, набули гіркого досвіду. Тепер я їх зустрічаю лише розрізнено на Великдень та на «проводи». Рідко коли вони збираються разом. А з відносно нещодавнього – раптово стали пропадати у нас трупи з могил.

– Трупи? – перепитав я. – Як? Мародери?

– Та несхоже. У нас тут заможних людей на пальцях однієї руки можна порахувати, а з іншого боку – навіщо мародеру сам небіжчик. Зніми одяг, якщо він для тебе такий цінний, кільця, сережки, інші коштовності та поклади тіло назад. Але ж ні, пропадали лишень тіла.

– Свіжі трупи пропадали? – поцікавився я.

– Так... Приїжджав тут такий самий молодець, як ти, з Києва – брата ховав. Так наступного дня місцеві жителі виявили його вириту могилу та відкриту труну. А брата в ній вже не було. Так той знову сюди приїхав, миттєво. Щось розпитував сторожа, кудись ходив постійно, та й зник собі. Куди – теж невідомо. Досі не знаю, чим усе закінчилося, але й трупи перестали пропадати.

– Просто жах, що у вас тут коїться – видихнув я, – Якщо це правда.

Ми ще довго розмовляли. Старий розповідав мені історії, які здавались мені просто неймовірними: і про обряди, і про привидів, про вурдалаків, та іншу нечисту силу. А я з захопленням його слухав. Тим часом на цвинтарі вже була справжня ніч. Блідий півмісяць своїми холодними променями торкався безмовних могил, а сила-силенна маленьких зірочок, кінця краю котрим не було видно, заворожливо поблискували, немов дорогоцінне каміння. Я мимоволі глянув на годинник і ахнув – без п'ятнадцяти північ. Якщо я прямо зараз зберуся і поїду, то встигну додому хоча б до першої години ночі.