Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Відповідь третього Повелителя лише сильніше розпалила цікавість ліча, який прагнув осягнути до кінця сенс того, що сталося незадовго до телепортації.

— А те, що ти прагнув залишитися там — це теж якась традиція?

У відповідь Шид-Аттар вшанував Суртаза настільки важким та похмурим поглядом, що той мимоволі пошкодував про своє запитання. Втім, вже за мить третій Повелитель опустив голову та один за одним, без перепочинку, видер три нігті.

— Селенор — у штас-деаховому гаю, — врешті-решт промовив він.

За тоном Шид-Аттара Суртаз зрозумів — розмову завершено.

***

— Пресвітлий отче?..

Чоловік, що звернувся до нього, одразу шанобливо опустив голову, тільки-но Лірент підняв на нього очі. Це приносило певне... вдоволення. Як він у нещодавньому минулому боявся та уникав чужого погляду, так тепер його власний мало хто з оточення міг витримати. Навіть серед вцілілих інквізиторів таких можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

— Я слухаю, — спокійно відповів він, опускаючи повіки та приховуючи під ними золоте сяйво своїх змінених очей.

— Прибули біженці, серед них багато дітей та підлітків. Не могли б ви... Подивитись на них.

Лірент мовчки підвівся і попрямував до виходу. Монахів та інквізиторів залишилося катастрофічно мало, і Світла, що призначило його своїм пророком, була очевидною — якнайшвидше відновитись самим та повернути порядок на землі Імперії. На щастя, демонів поки що можна було не побоюватися. Поява Втіленого Світла знищила проклятих чудовиськ, а його зникнення ознаменувалось закриттям всіх демонічних розломів на землях, обмежених по периметру руїнами монастирів. На відновлення сил демонам знадобиться деякий час, і його Братству Світла слід було використати його з максимальною користю.

Ангел зцілив його від душевної недуги, залишивши на ньому мітку святості, що піднесла його над рештою братів. На згадку про це, Лірент взяв собі біло-золоте вбрання, а разом з ним — обов'язки і отця-настоятеля, і отця-інквізитора, прагнучи виправдати надану йому честь.

На нього очікувало чимало роботи, але Пресвітлий отець її не боявся.

З ним було Світло.

***

Темно-зелена мантія Селенора здавалась майже чорною на тлі світлої кори самотнього лезолиста. Ельф стояв спиною до Суртаза, спокійно притулившись плечем до стовбура давно загиблого дерева, але ліч підозрював, що четвертий Повелитель вже знав, хто до нього прямує.

— Роботу завершено, я правильно розумію? — тон ельфа був спокійним, навіть умиротвореним.

— Так, я завершив опис ритуалу. На мій погляд — має спрацювати.

Суртаз зупинився по інший бік лезолиста та обережно торкнувся стовбура. Сліди крові Шаддаера вже стерлися з кори, але тринадцятий Повелитель пам'ятав, де вони були. Не повертаючи голови, Селенор скоса глянув на ліча.

— Спогади?

— Так. А ще мене непокоїть поведінка Шід-Аттара.

— Коли ти пішов до бібліотеки, я почув його розмову з Васкаедром... Точніше, Васкаедра з ним… Якщо це взагалі можна було назвати розмовою, звісно.

— Ельфійський слух? — шелестливо засміявся Суртаз.

Селенор невесело посміхнувся у відповідь і похитав головою.

— Васкаедр кричав так, що я навіть здивувався... Не очікував, що він може бути настільки... гучним. І руйнівним. Не знаю, звідки в нього взялися сили, але кілька брил він тоді розкришив. Зі словами про дурня, що зажадав геройської смерті, ніби однієї йому було недостатньо.

— Я теж вважаю, що можна було обійтися і без загибелі Сандро. Ми могли б встигнути...

— Не впевнений, що Васкаедр мав на увазі Сандро, — задумливо зауважив Селенор.

Тринадцятий Повелитель не знав, що на це відповісти. Запанувала тиша, порушувана лише завиванням вітру серед далеких гірських вершин.

— Не знаю, можливо, це буде нетактовно з мого боку... — почав ліч. — Але з того самого моменту, як я дізнався, що одним із Повелителів Шалластхадара був ельф, мені все було цікаво...

— Як я примудрився стати некромантом?

— Так.

Селенор зітхнув і опустив погляд. Простеживши за ним, Суртаз тільки тепер помітив, що кам'янистий ґрунт, безплідний на вигляд, уже встиг наїжачитися тонкими паростками молодої трави.

— Можна сказати, — тихо промовив ельф, — що я виявився занадто впертим цілителем.

Присівши навпочіпки, четвертий Повелитель обережно торкнувся ніжної зелені.

— Життя і смерть — дві сторони однієї монети. Думаю, ти й сам це знаєш, Суртазе.

Ліч кивнув, скоріше, навіть не словам ельфа, а власним думкам та спогадам про вигнання та час, проведений у друїдів. Вони говорили приблизно те саме.

— Моє походження дало мені інстинктивне розуміння життя, втіленого у всіх проявах природи, — продовжив Селенор, погладжуючи траву, як м'яку вовну велетенського звіра, і під його руками вона ніби ставала густішою і вищою, підростаючи на очах. — Навчання додало практичних навичок, від частини яких згодом довелося відмовитись… І через це я все не міг зрозуміти... Чому ельфам Срібного джерела заборонено ступати в ту область, що нерозривно з ним пов'язана.

— Ставши некромантом, ти зрозумів причину цієї заборони?

— Ні, — несподівано хижо посміхнувся ельф. Його очі спалахнули яскравою зеленню, а трава під долонями вмить пожухла і перетворилася на порох. — Я переконався у його безглуздості. Ельфи не володіють некромантією лише тому, що їхнє Джерело... Те, що зветься Срібним, не дає для цього потрібну енергію. Ось і все... Решта — лише гарні казки.

— Мета яких — приховати цю... неспроможність? — обережно поцікавився ліч. — Саме тому ельфи так відчайдушно прагнули повернути собі Золоте джерело, коли його захопили маги та збудували навколо нього місто?

— Так, — кивнув Селенор. — Золоте джерело живить будь-який вид магії, у тому числі й некромантію в тому вигляді, в якому цей світ дізнався про неї з появою Шалластхадара. І маги Сонцеграда... — ельф задумливо посміхнувся, — думаю, чудово про це знають. Тому заборона на некромантію серед них принаймні не виглядає настільки лицемірною. Адже попри все, залишається вибір… І ти тому — наочне підтвердження.