Володимир Кільченський - Присмак волі

class="book">— Не змогли ми від них відчепитися днів зо два, а коли були вже неподалік від Мисківського урвища, згадав я провалля, що чужі очі його могли б і не помітити, коли вершники нестимуться...

Козак Голик визвався бути принадою для татарських вивідувачів, тож у потрібному місці показався на очі переслідувачам та став, прикидаючись недолугим, втікати у бік непримітного провалля. Татари погналися за ним, як за зайцем, з улюлюканням. Голик довів переслідувачів майже до самого провалля і стрімко звернув... А там на ворогів чекала засідка. Несучись один поперед одного, переслідувачі зрештою, немов зграя чорних птахів, полетіли у провалля. Знизу неслося несамовите іржання коней та нестямні крики «літаючих» татар.

На краю прірви зупинилося двоє останніх, які встигли зупинити коней. Приходячи до тями, вони із жахом дивилися вниз, де конала їхня братія. Декілька пущених стріл довершили цю задумку до кінця, а козаки, впіймавши двох уцілілих коней, навантажили на них татарську зброю і вже надвечір були в рідному Ягідному байраку.

Присутні сиділи роззявивши роти і тільки підсмикували вуса й нетерпляче очікували кінця оповіді. І коли татари вже летіли, немов птиці, у провалля, задоволено загули, підхвалюючи старого Голика.

Козаки також похвалили дідугана, а Ярема, сміючись, звернувся до нього:

— Так ви, діду, бачили, як татари літають?!

Усі зареготали з дотепного жарту, а дід Голик, сміючись, ствердно кивав головою. Далі прийшла черга Андрія та Яреми, і вони із запалом розповідали про пригоди своїх друзів, інколи згадуючи, що і вони там були десь недалечко.

У хаті було замало місця, і у віконця стали вигупувати парубки та дівчата, які не мали змоги хоч на поріг ступити, аби роздивитися справжніх козаків, молодих та гарних. Андрій, оглянувши всіх довкола, весело промовив:

— Залишилося трохи пройти, і ми вже будемо вдома, на Присамарщині, у моїй рідній Михайлівні, — і, помовчавши трішки, додав: — Чекають на мене з весни. Не міг вісточки переказати...

Ярема на запитання хлопців, звідки він, повідомив, що з-під Чортомлика, а зимуватиме разом із побратимом Андрієм. Спащани залишилися задоволеними розповідями хлопців і почали виходити з хати Миколи, бо у дворі голосно кричали, щоб відпустили хлопців на вечорниці. Волок підвівся, розвів руками і звернувся до козаків:

— Андрію, Вікторе, ви вже уважте наш молодняк... Повеселіться з ними, а то скоро вікна мені повисаджують!

Гостям і самим кортіло відправитися на вулицю, до молодечого гурту, і вони охоче вийшли у дворище.

Тут зібралося десятків зо два молодняку. Веселими мали бути вечорниці. Звідусіль чувся сміх, дівочі та парубоцькі голоси. Козаки радо привітались з усіма, і зараз же двоє дівчат підхопили гостей попід руки та потягли до гурту, що зібрався біля розлогих верб на березі Кільчені. Тут уже цигикали музики, підбираючи гру під парубків та дівчат, які пішли у танок.

Коли Андрій з Яремою в супроводі дівчат опинилися в гурті, музики вдарили гопака, і місцеві хлопці стали витанцьовувати один перед одним. Швидко утворили велике коло, і дівчата, які привели Андрія і Ярему, стали перед ними витанцьовувати, взявши руки в боки та вибиваючи «кренделі» чобітками. Треба було і тут показувати козацький хист, тож хлопці, перезирнувшись між собою, пустилися в танок.

Завертілася неймовірна круговерть. Андрій опинився навпроти стрункої темноокої Наталки, а з Яремою стала до танка менша на зріст, але завзята Мотря. Довелося ногам пригадувати, які виверти колись виробляли, не хотілося зганьбитися перед дівчатами. А музики, наче змовившись, піддавали жару безперестанку. Від усіх танцюючих уже валила пара, і раз у раз із кола викидали то кожухи, то шапки, що заважали танцюристам.

Нарешті стомилися й музики, і молодь стала визбирувати свою одіж зі снігу. Друзі ще не раз виходили на танок під схвальні вигуки присутніх, а збігся сюди увесь зимівник. Козаки довели, що вміють не лише шаблями махати, а й добряче танцювати.

До них підходили парубки і привітно тиснули руки, вихваляли козаків. Молоді люди називали хлопців по іменах і вважали своїми друзями, обіцяючи, що по весні також прийдуть на Січ і воюватимуть із ворогами, а ледь не кожна з дівчат мріяла постояти хоч один вечір наодинці з таким козаком під рясними зорями різдвяних свят.

Та все ж друзям удалося непомітно вийти з гурту веселунів, і вони поспішили до хати Миколи Волока, думаючи про завтрашній шлях.

Уранці козаки пробудилися від легкого постукування мисок об стіл. Феодора подавала з мисника тарілки для гостей, а своїм ставила полумиски на трьох чи більше їдців. Вийшовши у двір, хлопці відчули, що мороз почав слабшати. Вони стрімко забігли в оселю і стали збиратися в дорогу.

Проводжали козаків усім зимівником, і кожен мав бажання потискати їх на прощання в обіймах, а Феодора з Прісиною стояли осторонь, витираючи сльози. Нарешті всі вгомонилися, і Микола зі своєю дружиною підійшли до хлопців і по черзі їх поцілували. Феодора крізь сльози промовляла до козаків:

— Може, десь почуєте про наших... Олекса Прус, Юхим Пихаленко, Грицько Норка... Майже рік минув, а від них ні чутки, ні вістки...

Підлужний та Ярема обіцяли переказати, коли дізнаються щось про цих хлопців від сотників.

Пізнє вранішнє сонце весело і грайливо висвітило зимівник, побіля якого на березі Кільчені люди зібралися проводжати двох козаків, які потрапили до них завдяки нічній хурделиці.

Десятків зо три молодих хлопців з усього зимівника, одягнені по-святковому, прийшли провести козаків до Попаневої могили, що височіла недалечко, за річкою Кільченню, виграючи при вранішньому сонці білим покривом. Супровідні зимівчани, взявши коней за поводи, стали переводити їх на протилежний берег, а потім чималий гурт поїхав за Андрієм