Володимир Кільченський - Присмак волі

у вашій хаті! — привіталися з присутніми і, ставши перед покутем, наклали на себе правицею хрест.

— Оце видно, що наші хлопці! — задоволено промовив дядечко, що ходив їх зустрічати, і наказав двом господарочкам налити теплої води у кадіб.

Не відчувши неприязні, Андрій і Віктор стали стягувати з себе зашкарублі кожухи та знімати з чобіт вовняні обвивки. Господарочки, Феодора та Прісина, заходилися допомагати хлопцям звільняти чоботи від них, примовляючи:

— Лишень задубіли ноги, відігріємо... І наші двоє синочків десь поневіряються. Можливо, їм хтось допоможе...

Хлопці із задоволенням обмивалися теплою водою, яку поливали зі жбанів на їхні спини добросерді жіночки.

Зайшов парубійко і повідомив, що коні прилаштовані під захистком, напоєні та нагодовані, і, посміхнувшись козакам, вийшов з хати. Андрій, подякувавши за гарну зустріч, сказав старшому, що хотів би оглянути коней.

— Довго йшли по примерзлому снігу, могли порізати ноги... — пояснював Підлужний.

Вони разом із Миколою Волоком — так звали головного цієї громади — вийшли на подвір’я і, запаливши невеличкий смолоскип, оглянули коней. Порізів та кровотечі на ногах не було, тож зітхнули з полегшенням. Василь запросив гостей до хати на пізню вечерю. Як не дивно, у такий час зібралося доволі багато людей. За столом сиділи найбільш шановані жителі зимівника Ягідного. Цю назву хлопці почули з уст господаря.

Під час вечері розмова пішла про всілякі труднощі та негаразди у житті селян, про силу Січі та про вірогідне повернення польських панів. Усі присутні не дуже стримано висловлювалися щодо незрозумілих дій гетьмана, але потроху вгамувалися, вирішивши, що весна прийде і Хмель нарешті витурить ляхів з цієї землі.

Феодора з Прісиною стали лаштувати хлопцям постіль, невдоволено поглядаючи на чоловіків, які все не могли зупинити свої розмови. Нарешті Феодора, не витримавши, звернулася до Василя:

— Виганяй усіх, доки я коцюбу не взяла... Хлопці он ледве сидять... Такий шлях пройшли!

Це подіяло, бо отримати коцюбою по спині ніхто не хотів, і чоловіки, жартуючи над Феодорою, стали розходитися по своїх хатах.

Підлужний, як зазвичай, прокинувся рано, проте Феодора неголосно зауважила, що сьогодні не варто їхати, бо вдарив лютий мороз і можна в дорозі околіти. Та все ж козаки хутко піднялися і стали приводити себе до ладу.

Вийшовши на подвір’я, Андрій у першу чергу поспішив до коней. Буйко з Орликом стояли поряд, і коли він підійшов, потяглися до його рук губами і отримали по шматку загреби. Андрій задоволено погладив коней, поправив попони на їхніх спинах і заглянув у короби, де ще лишилися залишки збіжжя.

— Так ви не голодні!.. Бачите, на добрих людей ми натрапили, але в такий мороз перебудемо в затишку, — лагідно поговорив із кіньми Андрій і пішов до хати.

Господарки збирали їжу до сніданку, а чоловіки, завершивши роботу, один по одному поверталися в оселю.

Поклавши ложку у порожню миску, Андрій запитав у Василя, чим вони можуть допомогти по господарству, щоб не бути дармоїдами.

— Добре, хлопці! Підемо разом вирубувати сухостій. Зима цього року буде суворою, чимало дровець спалити доведеться... Багатенько гною телячого нарізали в загороді, — тлумачив Микола, одягаючи кожух.

Сухостій рубали на схилах байраку і спускали донизу, колоди котилися із шаленою швидкістю, підіймаючи сніжну куряву. До обіду впоралися і, задоволені працею, стали збиратися додому.

— Завтра постягуємо на дворище. Годі на сьогодні! Будемо відпочивати! — повідомив Микола заготовлювачам деревини.

Дружно йшли низом байраку, похваляючись, хто скільки звалив колод, і від кожного в морозному повітрі валило парою, немовби з гарячих казанів.

Настав вечір, і знову до хати Миколи Волока набилось чимало зимівчан, котрі мали бажання послухати новини від козаків. Та й самі хлопці хотіли знати, куди їх занесла лиха негода. Андрій запитав:

— Дядьку Миколо, а як зветься оця гарна місцина, де ми зараз? Нам тут до вподоби...

Усі задоволено засміялися, а Волок не без гордощів відповів:

— Ми тут десь із тридцять років зимуємо, а осіле життя встановилося останніх років із десять... Зветься місцина Ягідним байраком. Про нього і на Січі знають, як і про Кільчень нашу. Ще називають спащанами, бо ж татари жодного разу не відшукали наш зимівник. Багато люду переховувалося в цьому байраку під час татарської навали.

Микола замовк на якусь хвилину, проте, бачачи цікавість в очах гостей, продовжив:

— Що гарна, то гарна місцина... Тут поряд і річка Кільчень протікає. Вода в ній, немов джерельна, а риби... Коли витягуємо, аж дрижаки беруть: соми — по півлюдини, а малечу мішками сушимо, особливо в’юна та линів...

Тут утрутився в розмову сивобородий дідусь на прізвище Голик, додавши:

— І лови на дичину гарні... Птиця сама в петлі лізе, а зайці попід хатинами вештаються.

— Діду, а розкажіть, як одного разу татари все ж таки потрапили у наш байрак, — попрохав парубок Мусій Левух і засміявся.

Дід Голик трохи знітився, а потім таки став розповідати:

— Та ви вже, діти, чули безліч разів, а хлопцям розповім... Їхали ми з Січі в Ягідну за провіантом, було це восени... Запримітили, що за нами приховано вчепилися позаду татарські вивідувані...

Андрій із Яремою слухали розповідь бувалого січовика і дивувалися хитрощам цього дідуся.