Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

краще знати про всі небезпеки перед тим, як боротися зі страхом. Не бійся боятися. Всі люди бояться.

— І ви?

— І я. Інша справа, що не треба давати страху владу над собою. А боятися можна.

— Я думала, що ви не боїтеся.

— Боюся, — кивнув я і подумав, що найбільше я боюся за неї. Немає переляканіших людей, аніж батьки. Тому Моніка і є жаданою метою для тих, хто хоче мене використати.

— Більше я не братиму в руки павуків, — пообіцяла Моніка.

— Правильне рішення.

Ми пройшли далі, вийшли на набережну. Моніка почала розпитувати, на чому я плив сюди. Але я плив на якихось бляшанках, а тут стояли розкішні яхти багатіїв. До яхт під’їздили машини, з них висипали товариства добре одягнених людей. Чоловіки в чорних костюмах і метеликах, жінки у розкішних сукнях. Я подивився на Моніку. Вона за чимось захоплено спостерігала. Я придивився, куди вона дивиться. Ні, зовсім не на блискучий натовп, що піднімався на одну з яхт, де якраз заграв оркестр. Вони дивилася на пірс.

— А ось той дядько, у сірій куртці, забрав гаманець у того, в пенсне, — сказала Моніка. Я подивився у бінокль, який належав Моніці. Ага, чоловік у сірій куртці неквапливо віддалявся, потім передав гаманець якомусь підлітку, той побіг геть. Чоловік у пенсне захоплено дивився на людей із яхти й думати забув про власні кишені.

Я перевів бінокль на низку яхт. Побачив ту, власниця якої надіслала мені пляшку шампанського. «Love», любов тобто. Чи, може, кохання? Зараз на яхті лише дрімав біля трапа черговий матрос, більше нікого видно не було.

— Куди ви дивитеся? — спитала Моніка. Я повернув бінокль на пірс. Там метушився чоловік у пенсне, який нарешті помітив зникнення гаманця.

— Яхти роздивляюся. Гарні.

— Утечемо на одній з них?

— Запам’ятай: те, що не було вимовлено, неможливо підслухати.

— Так вони ж далеко. — Моніка кивнула в бік наших провідників, що оточили нас великим колом і стояли десь за півсотні метрів.

— Все одно краще не ризикувати, якщо справа серйозна. — Моніка кивнула і прикусила нижню губу, немов переймалася своєю помилкою.

Ми ще посиділи на набережній, потім пішли додому. Нас супроводжували, ми розмовляли.

— Слухай, а ти хоч інколи смієшся? — спитав я. — А то така серйозна.

— Сміюся. Коли Кейт жартує. Вона дуже весела. А про що ви з нею балакали, коли ми сьогодні ходили до цукерні?

— Нехай це буде наша невеличка таємниця.

— Про мене?

— Моніко, коли я кажу «таємниця», це значить таємниця, — усміхнувся я.

Коли повернулися додому, нас уже чекала вечеря. Добре поїли, я вийшов іще прогулятися. Перед тим зазирнув у сарай, роздивився, що там. Потім ходив сусідніми вуличками, вивчав їх. За мною назирці йшло одразу кілька шпиків. Міг би легко втекти від них, але не хотів дратувати. Повернувся, Моніка вже спала, заморилася за день. Я теж улігся. Пролежав у темряві годину, потім підвівся і одягнувся. Обережно вийшов на веранду. Спустився у двір, пройшов до сараю. Навпомацки знайшов корзину, відсунув її. Проліз крізь дірку в стінці до сусідів у двір, потім у садок. Прислухався. Помітив червону цятку в темряві. Хтось слідкував за нашим двором і курив. Я обережно пішов геть. Виліз на вулицю й попрямував до моря. Двічі перевіряв, щоб за мною нікого не було. Прийшов до тієї яхти. Побачив, що там іще горить світло в кількох ілюмінаторах. Трап був піднятий, біля нього на борту спав матрос. Я покликав його. Він прокинувся, опустив трап. Я спробував пояснити, що мені потрібна господиня. Він зупинив мене жестом. Узяв із кишені якийсь папірець, присвітив сірником і прочитав:

— Ви — Іван Карпович? — Вимова у нього була жахлива, але я зрозумів, про що він питає, і дуже здивувався.

— Так, — кивнув. Сам подумав, чи не краще втекти. А що як це якась інша розвідка? Наприклад, англійська, яка теж хоче залучити мене до своєї гри. Однак щось не чув я, щоб розвідка пляшки шампанського надсилала, тому вирішив поцікавитися причиною подарунка.

Невдовзі матрос прибіг і жестом запросив на борт. Провів до кімнати, обшитої деревом, увімкнув там світло й показав на фотель, щоб я сідав. Я сів, матрос вийшов. Чекав. Наче чув щось у сусідній кімнаті. Потім кроки. Увійшла якась жінка, усміхнулася. Я підвівся.

— Добрий вечір, Ванюшо. Точніше, вже ніч. — Вона наблизилася. Я дивився здивовано. — Не впізнаєш? — Жінка засміялася.

Десь я її бачив, але давно, і за яких саме обставин, геть не пам’ятав.

— Ну, кажуть, як не впізнають, багатою буду. Щоправда, я вже. — Вона знову засміялася, і тут я згадав цей сміх і аж по лобі себе вдарив.

— Господи, Любушко!

— О, це вже інша річ! А то ж думаю — як це так, найкращий сищик імперії, а на пам’ять слабкий.

— Як ви тут опинилися? — спитав я геть розгублений.

— Ванюшо, ну чого ми з тобою на «ви», наче панота якась? Досить і того, що я за лорда вийшла, то мушу весь час етикету дотримуватися. Дай хоч із