Волтер Айзексон - Стів Джобс

з пенсії, і ми могли б створити прекрасну рекламу для нього, — сказав мені Джобс за декілька тижнів після тієї вечері.

Цілий тиждень Стів боровся з болем, але політичні розмови додали йому сил.

— Час від часу до створення політичної реклами залучають справжнього професіонала, як то було, коли Гел Райні створив «В Америці зараз ранок» для перевиборів Рейґана в 1984 році. Я б хотів зробити таке саме для Обами.

Третя лікарняна відпустка

Рак завжди посилав свої сигнали, коли з’являвся знову. Джобс уже знав це. Він утрачав апетит, а в усьому тілі виникали болі. Лікарі проводили тести, нічого не виявляли й запевняли Стіва, що, здавалося, він усе ще був чистим. Але він знав краще. Рак давав про себе знати і за декілька місяців після того, як Стів почав відчувати ці сигнали, і тоді лікарі вже бачили, що він і справді більше не перебуває у стадії ремісії.

Ще один такий спад почався в перші дні листопада 2010 року. Джобс страждав від болю, перестав їсти, тож його годувала внутрішньовенно медсестра, яка приїжджала додому. Лікарі не знаходили ознак нових пухлин, тож вирішили, що це був просто ще один із його періодичних циклів боротьби організму з інфекціями та проблем із травленням. Він ніколи не належав до людей, які вміли зносити біль стоїчно, тож і лікарі й родина вже трохи призвичаїлася до його скарг.

Джобс разом із сім’єю поїхав до селища Кона на День подяки, але так і не зміг краще їсти. їдальня була спільною, й інші гості вдавали, начебто не помічають, як Джобс, який виглядав змарнілим, розхитувався й стогнав під час трапез, не торкаючись їжі. Це було засвідченням працівникам і гостям курорту, що інформація про справжній стан його здоров’я ніколи не просочувалася в пресу. Повернувшись до Пало-Альто, Джобс став особливо емоційним і відлюдькуватим. Він уважав, що от-от помре, сповістив про це дітей і страшенно страждав від думки, що, ймовірно, більше ніколи не зможе відсвяткувати їхні дні народження разом із ними.

До Різдва він схуд ще сильніше й важив тепер 52 кілограми, що було на понад 20 кілограмів менше, ніж: його звична вага. Мона

Сімпсон приїхала в Пало-Альто на свято разом зі своїм колишнім чоловіком, автором комедійних сценаріїв для телебачення, Річардом Еппелем, та їхніми дітьми. Настрій Стіва трохи покращився. Родини забавлялися іграми всередині будинку, однією з яких була так звана «Повість»: учасники намагалися обдурити одне одного, вирішивши, хто може написати найпереконливіше фальшиве перше речення книги, і, якийсь час здавалося, що справи трохи покращуються. Він навіть зміг поїхати на вечерю в ресторан разом із Лорін за декілька днів після Різдва. Діти подалися під час новорічних канікул на гірськолижний курорт, а Лорін і Мона по черзі залишалися вдома з Джобсом у Пало-Альто.

Проте на початку 2011 року стало зрозуміло, що це не було одним із типових тимчасових погіршень. Лікарі виявили нові пухлини, і через симптоми, пов’язані з раком, апетит у Стіва погіршився ще сильніше. Лікарі ніяк не могли вирішити, скільки медикаментів у такому виснаженому стані зможе прийняти його організм. Кожна частинка його тіла віддавала таким болем, ніби його побили, розповідав Джобс своїм друзям, стогнучи й інколи згинаючись навпіл від болю.

То було замкнуте коло. Розвиток раку викликав біль. Морфій та інші знеболювальні, які Джобс приймав, пригашували його апетит. Його підшлункова залоза була частково ввдалена, а печінка — замінена, тож система травлення була пошкоджена й не могла добре вбирати протеїн. Втрата ваги не дозволяла включити агресивну фармакотерапію. Виморене тіло зробило його більш уразливим до інфекцій, як і імунодепресанти, які доводилося приймати, щоби організм не відторгав трансплантованої печінки. Втрата ваги зменшила ліпідні шари навколо його больових рецепторів, через що він страждав ще більше. А також Стів був схильним до різких перепадів настрою, які відзначалися тривалими нападами злості та депресії, що ще більше понижувало апетит.

Проблеми з харчуванням Джобса посилювалися протягом років через його психологічне ставлення до їжі. Коли він був молодим, то дізнався, що можна викликати ейфорію та екстаз постом. Тож навіть попри те, що Стів знав, що мусить їсти — лікарі благали його споживати протеїн високої якості, — десь на задвірках його підсвідомості, як він сам це визнавав, залишався інстинкт до постування та дієт, як то фруктові режими Арнольда Ерета, які він перейняв ще в підлітковому віці. Лорін постійно казала йому, що це - безглуздя, навіть зауважувала, що Ерет помер у віці п’ятдесяти шести років, перечепившись і вдарившись головою, а також гнівалася, коли він приходив до столу й просто сидів мовчки, втупившись собі в коліна.

— я хотіла, щоби він змусив себе поїсти, - розповіла вона, - і атмосфера вдома була надзвичайно напруженою.

Браяр Браун, їхній кухар, який працював неповний робочий день, продовжував приходити й готувати безліч здорових страв, але Джобс пробував язиком одну чи дві з нїіх і казав, що всі вони неїстівні. Одного вечора Стів оголосив:

— Я, мабуть, міг би з’їсти трохи гарбузового пирога, - і врівноважений Браун приготував прекрасний пиріг за годину.

Джобс з’їв лище один шматочок, але Браун був дуже втішений.

Лорін спілкувалася з фахівцями з розладів харчової поведінки й психіатрами, але її чоловік цурався їх. Він відмовлявся приймати будь-які медикаменти або ж хоч якось лікувати свою депресію.

— Коли в тебе є почуття, - казав Стівен, - як то смуток чи гнів через твій рак чи твоє становище, маскувати їх означає жити штучним життям.

Замість того Джобс упав у іншу крайність. Він став похмурим, слізливим і надміру драматизував, скаржачись усім навколо, що він ось-ось помре. Депресія стала частиною замкнутого кола, оскільки спричиняла до того, що він їв усе менше.

Світлини та відео з Джобсом, який виглядав змарнілим, почали з’являтися в он-лайні, і чутки про те, як сильно він нездужає, швидко поширювалися. Проблема полягала в тому, усвідомила Лорін, що чутки мали реальне підгрунтя й не могли просто зникнути. Джобс лише луже неохоче погодився взяти лікарняну відпустку два роки тому, коли його печінка слабнула, і цього разу він також відкидав цю думку. Для Стіва це виглядало, наче покинути свою батьківшдну й не мати впевненості в тому, що він у майбутньому зможе туди повернутися знову. Коли він, зрештою, схилився перед неминучим у січні

2011 року, члени ради директорів були готові до цього; телефонна нарада,