Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

class="p1">Варшава — в обмін на визнання за нею вже зайнятих «українських» територій — визнала уряд УСРР. Делегацію УНР, на чолі з міністром внутрішніх справ Олександром Саліковським, призначену ще 20 липня, просто перестали допускати до участі в засіданнях.

Перемовини польської (праворуч) та радянської (ліворуч) делегацій. Суспільне надбання

Протоколи урядових засідань тих днів об’єктивно свідчать: члени уряду розуміли, що перспективи подальшого державного існування УНР є більш ніж туманними. Вірогідно, такий висновок можна було зробити на підставі доповідей міністра Саліковського — про перебіг справ у Ризі та Лівицького — про стан переговорів із Врангелем.

26 вересня міністри визнали доцільним визначити місцем свого перебування «Головну квартиру» Дієвої армії і «тимчасово встановити скорочений кворум Ради Народних Міністрів з п’яти членів Ради Міністрів, маючих право голосу». Наступного дня РНМ «визнала можливим скласти з генералом Врангелем військову конвенцію з політичними гарантіями, а саме: при умові визнання генералом Врангелем самостійності Української Народної Республіки і її сучасного уряду» [752].

Рига

5 жовтня умови миру мiж Радянською Росiєю та Польщею було підписано. Воєнні дії припинялися на умовах взаємного визнання сторонами державної незалежності та встановлення кордону між ними по лінії Збруч—Двіна.

11 жовтня на таємному засіданні члени РНМ заслухали «доклад голови української надзвичайної дипломатичної місії в Річі Посполитій Польській — міністра юстиції Лівицького в справі пертракції з Руським політичним комітетом у Варшаві[753] і з урядом генерала Врангеля».

Кордони Росії та Польщі в 1793 р. та за умовами Ризького миру. Суспільне надбання

Рішення, ухвалене наступного дня, вражає своєю сміли­вістю та далекоглядністю: «скласти проект інструкцій представникам УНР для переговорів»[754]. Фактично це були останні рішення уряду Прокоповича — якщо не брати до уваги ухвали типу видати 30 млн грн «на утримання шкіл в звільнених від ворога місцево­стях» (13 жовт­ня), «про організацію гуральництва» (14 жовтня), законопроекту «про фінансування цукрової і горілчаної промисловості на кампанію 1920—1921 рр. і на підготовку до кампаніїї 1921—1922 рр.» (15 жовтня)[755] й т. п.

Частина XV

Рада Народних Міністрів. Уряд Лівицького

Кабінет Лівицького — це кабінет остаточного демонтажу УНР на рідних теренах.

16 жовтня членам Ради Народних Міністрів довели «до відома» наказ Петлюри про звільнення з посади Прокоповича та призначення на його місце Лівицького зі збереженням за ним портфеля міністра юстиції. Тим же наказом заступником голови уряду було призначено Олександра Саліковського, який зберіг за собою портфель міністра внутрішніх справ[756].

Безперестанно рухаючись уздовж Збруча — з півдня на північ, від Кам’янця до Волочиська, а потім евакуювавшись на територію Польщі, уряд Лівицького до кінця року примудрився-таки провести 41 за­сідання, на яких розглянув був 199 різноманітних питань.

Першими з них у Станіславові були доповіді про стан справ на фронті та в царині зовнішньої політики. Останніми, в Тарнові 29 грудня, — «про напрямок дальшої політики уряду» та «затвердження постанови про умови розрахунку з Австрією».

18 жовтня українські збройні підрозділи, які опинилися на лінії Яруга—Ялтушків—Літин, отримали наказ припинити бойові дії.

Того самого дня члени уряду вкотре закликали Макаренка та Швеця «негайно прибути на Україну для обняття влади і праці», а міністр закордонних справ Ніковський доповів колегам про стан «справ в справі перемир’я поміж Польщею і Совітською Росією».

Стан «справ в справі» був такий: 12 жовтня сторони підписали угоду про перемир’я та прелімінарні умови миру. Кордон поміж країнами було встановлено східніше так званої «лінії Керзона» — до Польщі відійшли, крім Східної Галичини, західна частина Волині та Поділля. З 18 жовтня було оголошено перемир’я терміном на 21 добу.

У вівторок, 19 жовтня вогонь було припинено по всій лінії польсько-радянського фронту. 21 жовтня військове керівництво Польщі видало наказ, згідно з яким було заборонено надавати будь-яку підтримку чи допомогу українським або білоруським військам, які продовжували бойо­ві дії проти червоних. Уряд УНР відреагував на ці події бадьоро — методом нових запаморочливих грошових інтервенцій. Серед них:

30 тис. польських марок — старшому юрисконсульту мін’юсту Завадському — «на лікування»; 200 млн польських марок — «для заосмотрення української армії» (19 жовтня); 1 млн польських марок — «філії Українського Червоного Хреста при Дієвій армії» (20 жовтня); 250 млн 874 тис. грн — на перешивку залізниці Гусятин—Ярмолинці, Волочиськ—Проскурів, Кам’янець-Подільський—Проскурів, Проскурів—Жмеринка «на нормальні європейські дільниці» (27 жовтня), 194 341 073 грн — на «утримання окремої бригади залізничної охорони на шляхах УНР» (11 листопада)[757].

10 листопада Червона армія прорвала фронт, українська армія розкололася на дві частини. Одна з них опинилася на території Румунії, основ­ні сили чисельністю до 30 тис. вояків — у Польщі. Тут їх роззброїли та інтернували.

14 листопада уряд Лівицького, заслухавши відповідні доповіді військового міністра генерала Олексія Галкіна та начальника Генерального штабу Володимира Сінклера, ухвалив: «евакуацію уряду і державних установ розпочати в ніч з 14 на 15 цього листопаду, напрямок евакуації — Лянцкорун (тепер Зарічанка. — Д. Я.), Чемерівці, Сатанів».

В. Сінклер (1879—1946 рр.), генерал-майор російської армії, кавалер 7 бойових орденів, генерал-поручник армії УНР. Суспільне надбання

О. Галкін (1866 — після 1941 рр.), генерал-лейтенант російської армії, кавалер 11 бойо­вих орденів, генерал-полковник армії УНР. Суспільне надбання

Наступного дня ухвалили переправити на територію Польщі Держбанк та експедицію заготовки державних паперів, «залишивши при уряді» 125 млн карб., 35 млн грн,«та всю готівку в іноземній валюті». 450 тис. польських марок видали урядовцям УНР — пасажирам «потяга на ст. Гусятин-Польський»[758]. Як і коли можна було витратити ці гроші в одному з найвизначніших центрів тогочасного хасидизму, населення якого сягало хіба двох, максимум — трьох тисяч осіб, залишається нероз’ясненною загадкою...

18 листопада відбулося останнє засідання проводу УНР на східно­українських теренах. Почалося воно приблизно о 4-й годині дня у прикордонному поселенні Фрідріхівка, що на лівому березі Збруча (тепер це Волочиськ Хмельницької обл.).

Петлюра роз’яснив присутнім головну причину, яка, за його словами, лише тільки унеможливила «продовження героїчної боротьби з ворогом», — «брак набоїв». «Армію треба зберегти, — поділився він планами на світле майбутнє, — аби при першій можливості знов розпочати боротьбу за визволення Батьківщини». Голова Директорії поставив урядові і конкретне завдання — «вияснити відношення уряду Речі Посполитої Польської до переходу армії і уряду на територію Польщі».

Міністр ісповідань Огієнко, в свою чергу, визначив «чергове завдання Ради Народних Міністрів — зберегти голову Директорії — Головного отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ­ототожнюється ідея державності Української Народної Республіки» (виділено нами. —  Д. Я.).

Комплекс поховань воїнів армії УНР у м. Боярка. Суспільне надбання

Інші завдання — «зберегти» «армію», «уряд», «урядовців» та «українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину».

По 9-й годині вечора Головний отаман довів «розпорядження» «представника польського уряду капітана Марушевського» щодо подальшої долі УНР. Розпорядження таке:

1) «хворі, ранені і біженці перепускаються через польський кордон»,

2) «вищому командному складу дається право мешкати на території Польщі при закордонних паспортах»,

3) військо УНР інтернувалося у Ланьцуті; офіцери — з холодною зброєю, в уніформі та при особистому майні; російські частини при цьому розташовувалися окремо,

4) осідком уряду УНР визначалися Ржешув і Тарнов,

5) «державне майно і зброя поступають на депозит».

Вислухавши й обговоривши цей ультиматум, панове міністри, серед іншого, «одноголосно»[759] ухвалили:

— «причина невдачі армії УНР в боротьбі із совітськими