Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

оволодіти собою, й плавно, обережно та зберігаючи душевну рівновагу наступав у стилі Вітростійки.

Еліт вочевидь очікував, що, як і під час першого поєдинку за Сколки, Адолін діятиме безрозсудно — от і відступав, вичікуючи слушної миті. Але княжич діяв обачно.

Сьогодні він проводив бій за всіма правилами — тільки класичні випади та стійки й жодних недоречностей. Попередній дбовій, коли він показово применшував свої здібності, нікого не надурив: на поєдинок із ним не погодився жоден серйозний дуелянт. Адолін заледве домігся в суперники хоч би Еліта.

Настав час змінити тактику.

Княжич проминув трибуни в тому місці, де за поєдинком стежили Садеас, Аладар і Рутар — ядро антихолінської коаліції. Досі позачергові вилазки проводив кожен із них — висувався на плато і злочинно заволодівав яхонтосерцем, перш ніж прибували ті, хто мав на нього право. За свою непокору ця трійця щоразу платила Далінарові штраф, і той не міг зробити більшого, не ризикуючи відкритою війною.

Зате його син міг покарати їх інакше.

Адолін провів атаку, й Еліт сторожко позадкував, а тоді зробив пробний випад. Відбивши його меч, княжич завдав удару зліва й розсік Елітові поруч, який також засочився Буресвітлом.

Глядачі загомоніли, і над ареною здійнявся гул розмов. Еліт і далі наступав, а княжич відбивав його удари, не проводячи атак у відповідь.

Ідеальне виконання. Все, як на параді. В ньому прокинувся Запал, але Адолін його притлумив. Чвари великих князів були йому осоружні, але сьогодні він не викаже їм свого гніву, а явить взірець досконалості.

— Він вимотує тебе, Еліте! — пролунав із ближньої трибуни голос Рутара. Замолоду той і сам був трохи дуелянт — щоправда, навіть близько не такий управний, як Далінар або Аладар. — Не піддавайся на його провокації!

Княжич усміхнувся під забралом, а Еліт кивнув і кинувся вперед у стилі Димостійки, проводячи випад. Він ризикував: суперника у Збруї зазвичай перемагали, розбиваючи її секції, але інколи можна було ввігнати вістря між пластин і заробити перемогу, розколовши їх.

Ба більше, так можна було не тільки перемогти, а й поранити супротивника.

Адолін спокійно відступив і парирував випад за всіма канонами Вітростійки. Відбитий клинок дзенькнув, і юрба глядачів знову заремствувала. За першим разом Адолін роздратував її, почастувавши грубим мордобоєм. Потім улаштував захопливий двобій, де до останнього зберіг інтригу.

А цього разу повівся ще інакше, категорично відмовляючись стинатися з Елітом мечами, що частенько становило невіддільний складник видовищної дуелі.

Княжич відступив убік і рубнув по шолому суперника. Удар вийшов несильний, але з невеличкої тріщинки засочилося Світло — щоправда, тоненькою цівкою.

«Чудово».

З-під Елітового шолома залунало ричання, на зміну якому прийшов новий випад — просто в забрало суперника.

«Еге, то ти стараєшся мене вбити?» — подумав княжич, відпускаючи однією рукою ефес Сколкозбройця й підставляючи ту прямо під Елітів меч — так, щоб клинок прослизнув між його вказівним і великим пальцями.

Лезо скреготнуло об Адолінів п’ясток, що його той здійняв і відвів праворуч. Без Збруї такий прийом ставав неможливим: у разі перехоплення звичайного меча, все закінчилося б розрубаною навпіл рукою, а в разі Сколкозбройця — навіть гірше.

Але в латній рукавиці княжич легко переспрямував Елітів випад осторонь від голови і, змахнувши другою рукою, вдарив суперника в бік.

Дехто з глядачів зустрів такий удар навідліг підбадьорливими вигуками, а дехто несхвально заулюлюкав: за таких обставин, класикою жанру було бити в голову, намагаючись роздробити шолом.

Еліт заточився, втративши рівновагу після невдалого випаду й пропущеного удару, а княжич, налігши плечем, звалив того додолу. Але не кинувся добивати, а відступив.

На трибунах знову заулюлюкали.

Еліт підвівся й, злегенька похитуючись, ступив перший крок. Тоді другий. Адолін задкував і, вичікуючи, тримав Сколкозбройця вістрям донизу. Над головою загриміло. Скидалося на те, що до вечора піде дощ. Добре хоч не великобуряний, а цілком земна злива.

— Ти не б’єшся зі мною! — крикнув із-під шолома Еліт.

— Я бився, — тихо заперечив Адолін. — І переміг.

Еліт заточився наперед, і княжич позадкував, чекаючи під улюлюкання глядачів, доки в суперниковій Збруї остаточно вичахне Буресвітло: дюжини крихітних тріщин у ній нарешті дали результат.

А відтак підступив до суперника й, поклавши руку тому на груди, штовхнув. Еліт повалився додолу.

Княжич глянув на головного арбітра — Її Світлість Істов.

— Перемогу знову присуджено Адоліну Холінові, — зітхнувши, оголосила суддя. — Еліт Рутар втрачає Сколкозбрую.

Глядачам таке було не надто до вподоби. Княжич обернувся до трибун і, кількаразово відсалютувавши Сколкозбройцем, дозволив клинку перетворитися на імлу. А відтак, знявши шолома, склав уклін їхньому шиканню. Позаду його Збруєносці — заздалегідь проінструктовані, як діяти — кинулися вперед і, відтіснивши Елітових, зняли з переможеного обладунок, який віднині належав Холінові.

Адолін усміхнувся і, коли ті закінчили, пройшов услід за ними в роздягальню під трибунами. Ренарін у власній Збруї чекав під дверима, а тітка Навані сиділа біля жарівні.

Молодший брат зиркнув на невдоволені юрби.

— Прародителю бур! Під час першого поєдинку ти впорався менше як за хвилину, й вони були страшенно невдоволені. А сьогодні ти провів на арені майже годину, й вони ненавидять тебе навіть більше.

Адолін, зітхнувши, сів на одну з лав.

— Я переміг.

— Так-то воно так, — промовила Навані, підходячи до племінника та обдивляючись, чи немає на ньому поранень: коли той бився на дуелях, вона завжди хвилювалася. — Але ж ти мав перемогти з великою помпою?

Ренарін кивнув.

— Еге, адже так просив батько?

— Сьогоднішній поєдинок запам’ятають, — відказав Адолін, беручи з рук Пійта — одного з тогоденних охоронців-мостонавідників — чашу з водою та вдячно киваючи. — «Помпою» називають речі, на які кожен звертає увагу. А отже, я зробив усе правильно.

Так він принаймні сподівався — бо не менш важливим було й те, що мало статися далі.

— Тітонько, — звернувся Адолін до Навані, яка саме взялася писати подячну молитву, — ти подумала над моїм проханням?

Та не припиняла свого заняття.

— Те, чим займається Шаллан, здається справді важливим, — сказав Адолін. — Я маю на увазі…

У двері роздягальні постукали.

«Так швидко?» — здивувався княжич, підводячись. Один із мостонавідників відчинив двері.

Досередини влетіла Шаллан Давар. На ній була фіолетова сукня, а її руде волосся метеором промайнуло роздягальнею.

— Це було неймовірно!

— Шаллан! — Адолін чекав не її — але це не означало, що він був не радий. — Перед початком поєдинку я знайшов очима ваше місце, але вас там не було.

— Я забула спалити молитву, — пояснила дівчина, — й зробила зупинку, щоб виправити цей недогляд. Але більшість поєдинку я бачила.

Вона впритул підійшла до княжича й на мить, здавалося, зніяковіла. Адолін поділяв її ніяковість. Прозустрічавшись десь із тиждень, вони… Хоча з огляду на офіційний каузаль… Словом, ким вони доводилися одне одному?

Навані прокашлялася. Шаллан обернулася й піднесла до вуст вільну руку, неначе тільки щойно зауваживши королеву-вдову.

— Ваша Світлосте, — промовила дівчина, вклоняючись.

— Шаллан, — привітала її Навані, — від небожа я чула про тебе тільки добрі відгуки.

— Дякую.

— Що ж, залишу вас удвох, — сказала жінка й рушила до дверей, покинувши охоронний ґліф незакінченим.

— Ваша Світлосте, — зронила Шаллан, здійнявши руку в її напрямку.

Але Навані вийшла й зачинила двері.

Дівчина