Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Старла звернула увагу на роки, зазначені в книзі. Вона могла заприсягтися, що книга змінилася, раніше тут вказувалося "1090–1816 рр.", тепер під цими датами стояла приписка: "1816–??". Вона відкрила книгу на двадцятій сторінці. Абзац, який вона прочитала, стосувався загубленого палацу.  Багаття згасло від пориву вітру. Старла визирнула назовні, заметіль минула. Швидко змахнувши всі свої речі в сумку, дівчина рушила вперед. Пройшовши до пагорба, вона обійшла його і вийшла на повністю засніжені землі. Вдалині виднівся крижаний замок. Точніше сам замок був кам'яний, але вкритий льодом. Це додало ентузіазму Старлі і вона, перемагаючи втому, рушила до нього. Сам замок був абсолютно звичайним. Те, що вона й очікувала від старовинного замку в готичному стилі. Таких була незліченна безліч по світу. Він не вразив Старлу. Але палац був порожній, меблі стояли на своїх місцях, у покоях нагорі панував безлад, ніби люди, що жили тут, тікали поспіхом. Старла відчувала незрозуміле передчуття. Вона відкинулася на диван у вітальні й прислухалася до відчуття. Раптово Старлу осінило: цей замок – підробка. Він несправжній. Вона не розуміла, звідки відчуває таку впевненість, але відчувала, що палац зроблено навмисно. Як шаблон або...

–Пастка.– прошепотіла вона.

Старла швидко піднялася й покрокувала геть. Вона тікала, не обертаючись. Відійшовши на безпечну відстань, вона видихнула. Передчуття покинуло її. Замок без сумніву був матеріальним, не ілюзією, але це не той палац короля Ґотліна, про який йшлося в книзі. І Старла була на сто відсотків упевнена в цьому.

Вона повернулася додому вночі в неділю. Виснажена і зневоднена. Вдосталь напившись, прийнявши ванну і повечерявши, вона лягла в ліжко. Але навіть за неймовірної втоми, сон не йшов. Старла повернулася на бік і згадала про книгу, яка змінилася. Піднявшись, вона підійшла до своєї сумки і витягла книгу, вдивляючись у заголовок на обкладинці. Але книга була такою самою. "Ґотлін. Найвідоміші представники міста 1090–1816 рр.". Дата не змінилася. Сторінок тут так само двадцять. Невже це були просто галюцинації? Перегорнувши сторінки до самої останньої, Старла помітила нарис своєї ручки. Тобто, вона дійсно це бачила. Питання тут тільки в тому, чи їй привиділося те, що вона побачила, чи книга і справді змінилася, як...

–За помахом чарівної палички? – прошепотіла Старла, стоячи в центрі кімнати, не вірячи своїй здогадці. Потім шумно закрила книжку й лягла в ліжко. – Що за маячня? Мені просто потрібно поспати.

Репортаж, який збиралися записати сьогодні, присвячувався меру міста Калерії Торвальд. Вона на посаді вже майже два роки, місто значно змінилося, і голоси городян тоді, можна сказати, одноголосно зійшлися на її кандидатурі. Старла не брала участі у виборах, її не дуже турбувала політика. Але за добре записане інтерв'ю, а після видану статтю для газети, вона отримає премію. Старла не особливо любила інтерв'ю. Вона не вірила людям, у їхніх чемних промовах і привітних усмішках завжди ховалася брехня. Старла ненавиділа це почуття.

Будинок Калерії Торвальд був невеликим котеджем у центрі міста. Будинок був чистим, світлим і просторим. Калерія була привітною і пригостила всіх репортерів своєю домашньою випічкою.

–Пригощайтеся бейглом, Старло. – Калерія простягнула їй блюдо з пончиками, ковзнувши поглядом на її бейдж.

Мер привітно посміхалася.

–Я не люблю домашню випічку.– похитала головою дівчина.– Але дякую.

Старла оглянула будинок. Невеликий доглянутий сад на подвір'ї за широким вікном із прозорим блакитним тюлем, простора вітальня з милими меблями в стилі 60–х. Тут дуже світло, але передчуття знову скувало живіт дівчини. Цей будинок – підробка. Тобто, це справжній будинок, можливо, Калерія і залишалася в ньому. Але в будинку не відчувався її дух. Ніби вона не жила в ньому, ніби це будинок для прийому гостей. Старла відмахнула думки і звернула свою увагу на Калерію, яка вже якийсь час відповідала на поставлені запитання. Репортери скрипіли ручками, фіксуючи відповіді в блокнотах.

–Тому я збираюся відкрити парк атракціонів для дітей. Це було б чудово, проводити там сімейні вихідні. Для батьків там буде маса маленьких магазинчиків і кав'ярень, а ось для дітей цілий світ розваг! – мер широко посміхнулася.

–У вас є діти? – раптово запитала Старла, викликавши погляд обурення одного з репортерів.

Калерія трохи посумувала, але швидко зібралася.

–Я не можу мати дітей. Мій чоловік Калеб помер кілька років тому. Я всиновила хлопчика, і виростила, як свого.

Старла не повірила своїм вухам. На вигляд їй було близько двадцяти п'яти, у якому віці, вона могла усиновити?

–А скільки вашому синові? – продовжувала питати вона.

Калерія оглянула всіх репортерів, які дивилися то на Старлу, то на неї, припинивши записувати.

–Йому дев'ятнадцять. – відповіла вона, глянувши на Старлу.

–Тобто, ви всиновили його у віці шістнадцяти років?– вела далі Старла.

–Ні, він був... – вона зупинилася. – З чого ви так вирішили?

–Ви сказали, що всиновили хлопчика після смерті чоловіка.

–Цього я не говорила. – зауважила Калерія. – Я лише сказала, що мій чоловік помер кілька років тому, але не згадала, коли всиновила Найджела.

–Тобто, ваш прийомний син застав Калеба?