Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

819

Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Цит. пр. — С. 304.

820

Про 1905 р. Є. Чикаленко згадує: «Коли настала революція, то <…> всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької революції» (Спогади. — С. 281).

821

М. Ковалевський (про нього самого див.: Попович М. Нарис історії культури… — С. 523—525) так зворушливо пише про жірондистів як про «щирих і переконаних ідеалістів, перейнятих шляхетними почуттями, вірою в силу ідей, у добрі сторони людської природи, у благо людської свободи, чесних і під багатьма оглядами морально розбірливих» (Жирондисты // Энциклопедический словарь / Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. — Т. XII, полутом 23. — 1894. — С. 15), що в сучасного читача мимоволі закрадається підозра, чи це енциклопедичне гасло не мало, бува, поза суто пізнавальним, ще й прихованого виховного призначення — адресованого тодішньому російському студентству, котре, крім монтаньярської «романтики якобінства», нічого іншого у французькій революції не бачило й бачити не хотіло.

822

«Плеядівці» називали Лесю «Шарлоттою Корде» — дійсно-таки «найславнішою» («Н. С.»?) з-поміж історичних жірондисток (див., напр., її жартівливий віршований лист до брата Михайла за квітень 1890 p.: «Коли ти жірондистів / Побачиш наших де, / Скажи їм, що усіх їх / Віта Charlotte Corday» [10, 58]).

823

Восени 1905 р. Оксана Косач із характерним фамільним гумором оповідає сестрі Ользі, як і в косачівському київському домі серед молоді «часто ведуться диспути „о затемненії класового самосознанія націоналізмом“, як виражається Микось», і як їй навіть пропоновано піти послухати «одного большевика» (цит. за: Листи так довго йдуть… Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі. — С. 260). Якщо це відбувалося в самому «королівському дворі» українського руху, значить, можна без вагань твердити, що той «двір» уже перестав бути духовно «правлячим».

824

Про зв'язок її «Заміток з приводу статті „Політика і етика“» (де вона різко нападає на Ганкевича, серед іншого, і за звеличення, «слідом за Енгельсом», кривавих 1793—1794 pp. як «святині, якій <…> всі мають поклонятись під карою ідейної смерти» [8, 267]) з ідейною концепцією «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко (Цит. пр. — С. 45).

825

Найкращий приклад — це перехід від шляхетського монархізму «лібералів» 1820-х (декабристів і «харків'ян» у тому числі) до республіканізму «братчиків»: досліджений він, правда, препогано, але годі заперечити, що саме його роль в українській історії — у повороті «від Малоросії до України» — стала вирішальною. І от начебто парадокс: М. Драгоманов визначав світогляд свого батька, П. Я. Драгоманова, як «поєднання <…> якобінства з демократичним цезаризмом» (цит. за: Андрусяк Т. Шлях до свободи. — С. 9). І водночас і сам М. Драгоманов, і Олена Пчілка не раз згадують, що цей батько справив найбільший вплив на їхнє духовне формування, — хоча важко уявити собі щось протилежніше світогляду обох вдячних дітей, які ніколи не могли примиритися з російським рухом власне через його «якобінство», а «цезаризму» не зносили на дух у будь-якій формі.

826

То не означає, що культура традиції не знає родинних драм «на ідейному ґрунті», але такі драми розгортаються в межах самої традиції, довкола того, як її розуміти. Саме за цим принципом, наприклад, молодий С. Руданський боронився проти свого батька, коли той розгнівано нападався на синове «малоросійство», вбачаючи в ньому «грубість» і синівську «непоштивість»: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали» (Лист до Г. В. Руданського від 05.07.1859 // Руданський С. Твори: В 3 т. — К.: Наук, думка, 1973. — С. 359). За санкціонуючу інстанцію, отже, береться рід як континуум, з усіма прапрадідами купно, і в стосунку до цієї цілости «непоштивим сином» виявляється вже не Руданський-молодший, а Руданський-старший, — молодший же тільки «виправляє» батькову «девіацію». Ясно, що це не має нічого спільного з класичним російським конфліктом «батьків і дітей», котрий полягає зовсім не в апеляції до минулого й «ще минулішого», а навпаки, в тотальному поборюванні його як «віджилого» й протиставленні йому радикально «нового».

827

Дзюба І. …І є такий поет // Герасим'юк В. Була така земля: Вибране. — К.: Факт, 2003. — С. 7.

828

Самійленко В. З українського життя в Києві… // Самійленко В. Твори. — Т. 2. — С. 393.

829

«Глибока пошана до старості й родовитості <…>, упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків — типове явище в моралі людей сильних, і якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинктивно вірять у «проґрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих ідей» (Ніцше Ф. По той бік добра і зла… — С. 158).

830

Лист Т. Зіньківського до Б. Грінченка від 10.12.1888 р. // «…Віддати зумієм себе Україні»… — С. 123.

831

Див. про це: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури. — С. 70—74. Цей конфлікт насправді вартує ширшої інтерпретації — властиво, то була перша українська «літературна дискусія», де голос заатакованої Єфремовим «другої сторони» уже не отримав публічної трибуни: відповідь Лесі Українки Єфремову, надіслана до редакції «Киевской старины», не була надрукована і до нас не дійшла, листи Г. Хоткевича «ЛНВ» відхилив «за неприпустимий тон», — і так і розсипались, розпорошились, не склавшись у вчутний нащадкам хор, відповіді «лицарства з-під чесного прапора», — а було їх, відай, чимало. Михайло Косач, приміром, у листі від 09.02.1903 р. докладно й зі смаком розказує сестрі Ользі про Хоткевичеву «дуже ловку» «пародію на Єфремовську критику — критику Шевченкових дум à la Єфремов» — і обіцяє сам «сісти і написати свою анти-критику», яку сподівається «замістити <…> в „Русской мислі“» (цит. за: Листи так довго йдуть… — С. 228), — і скільки ще було таких загублених голосів, можна хіба здогадуватися. У кожній національній культурі така дискусія давно була б видана окремим томом та включена до навчальних курсів, — у нас же не тільки не розшукано текстів, а й соромливо замовчано цілий конфлікт, що в кращому разі коментується академічною критикою в тоні мудрого рабина з хасидської притчі — мовляв, «і твоя правда, і твоя правда» (див.: Соловей Е. Сергій Єфремов: Доля і спадщина // Єфремов С. Вибране. — С. 8—9), — і «культурні дисиденти» зразка 1902 р. досі мовчазно такими й зостаються.

832

Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Тв. — Т. 35. — С. 108.

833

Приміром, із гнівних листів Лесі Українки видно, що статтею С.