Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

2004. Стус-молодший взагалі не вирізняє «старої» інтеліґенції — українську історію він мислить за колоніальним каноном, громадівці — це для нього «осередки української інтеліґенції», які, «користуючись ліберальністю уряду Російської імперії (sic!!! — О. З.), займалися національно-культурною роботою» (С. 132), хто така Ірина Стешенко («Ірися» з батькових записів), він поняття не має й простосердо обдаровує нашу академічну науку (NB: під патронатом Вченої ради Інституту літератури, якому, зрештою, не звикати) новим «Цюрихом у Сніссе» — «І. Старицькою-Черняхівською, дочкою письменниці Л. М. Старицької-Черняхівської» (sic! — С. 228), — і двом докторам наук, одному членкору й одному академіку, які все це читали (?), ані м'яз не здригнувся, бо що нам Гекуба? З усієї «старої» київської інтеліґенції у Д. Стуса згадується єдиний Б. Антоненко-Давидович, бо той постійно мелькає в записах Стуса-старшого («був у Бориса Дмитровича»), але ким був у нашій культурі «Борис Дмитрович» і чим він міг бути для батька, син уже не уявляє, йому він «зливається з пейзажем», із «загальним списком» шістдесятників, як «ще одна» людина з батькового оточення.

807

Про І. М. Скоропадського та його конфлікти з російським духовенством (побудована ним церква 35 років стояла під замком неосвячена!) Скоропадський-онук пише, що «релігійні переконання діда не цілком укладалися в рамки того православ'я, яке приписувалося Російським Священним Урядовим Синодом» (Скоропадський П. Спогади. — С. 386). Згадує він також, як у родині (NB: близькій до двору, де рідна тітка майбутнього гетьмана була статс-дамою імператриці!) «обурювалися» виголошуваною в церквах на Великий піст анафемою Мазепі й «сміялися», що одночасно в закладених Мазепою монастирях — Михайлівському, Військово-Микільському та ін. — за нього мусять молитись як за фундатора (С. 388), і т. ін.

808

Див.: Чикаленко Є. Спогади. — С. 282.

809

Там само. — С. 281. Сам той факт, що дату під цим зізнанням можна змінити хоч на 1825-й, хоч на 2004-й, мав би назавжди втихомирити всіх наших «європейських скептиків»: не може нація (що феодально-шляхетська, що індустріально-політична…) майже 200 років так уперто й послідовно змагати до Європи, якщо та Європа є їй неіманентна!

810

Певні аналогії з Ортегою можна добачити і у Хвильового, але Хвильовий як мислитель не є ориґінальний, його «Європа чи Просвіта?» — це, власне, адаптація Шпенґлера до української духовної ситуації 1920-х. Що ж до нашого, на позір, найбільш заприсяглого ортегіанця, — Д. Донцова з його войовничою опозицією «еліти» й «черні», то його теоретичні побудови, на відміну від ортегівських, у своїй суті якраз антиаристократичні і, як вичерпно довів свого часу Ю. Шевельов, є таким самим продуктом російського народництва (точніше, його реверсією), як і більшовизм (див.: Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 3. — С. 52—87).

811

Виглядає, що першим, хто звернув увагу на профетичну суголосність «Трьох хвилин» антитоталітарним заклопотанням XX ст., був В. Стус: саме «Три хвилини» він «порадив читати в першу чергу» з Лесі Українки М. Хейфецеві, і той вдячно оцінив цю драму як «найсвіжішу» (див. його: Избр. — Т. 3. — С. 29). У пострадянській критиці ідейний аналіз «Трьох хвилин» див. у Л. Масенко (У Вавилонському полоні. — С. 44—45).

812

Шерех Ю. Зустрічі з Заходом // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 397.

813

Звісно, для Лесі Українки німецька культура не була рідною, як для Г. Арендт чи бодай О. Кобилянської(«комусь таки Німеччина тяжко йде, не так, як  к о м у с ь!»  [12,87]), — але й цілком чужою, як ми не раз мали нагоду пересвідчитися, теж не була, і якщо вже вибудовувати «ієрархію» інокультурних на Лесею Українку впливів, то на перше місце доведеться поставити, либонь, таки «Німеччину». Між іншим, попри всі скарги зроду німецькомовній Кобилянській на те, як то «комусь тяжко по-німецьки писати» [1 1, 379], «хтось білий» усе-таки міг писати цією мовою не лише статті, а й художні твори, як «Еіп Brief ins Weite» — образок у популярному сецесійному жанрі «листа незнайомцеві», вщерть перейнятий тонким, розлитим еротизмом випадкової подорожньої зустрічі: найімовірніше, безіменний адресат «листа» (надрукованого 1900 р. в німецькому журналі «Die Gesellschaft») був таки реальною особою (на це є й натяк у листі до О. Кобилянської, див. [11,132]), і «Еіп Brief ins Weite» став прямим «мовним відлунням» живої бесіди на пароплаві. У кожному разі, нема сумніву, що німецька була для Лесі Українки також і «мовою чуття», і то до такої міри, що вона навіть перекладала німецькою власні вірші («То be or not to be?»), — а це вже абсолютний максимум письменницької інтимности в стосунку до будь-якої мови.

814

Хропко П. Українська література. — С. 276.

815

Неледачому читачеві пропоную самому послухати «безнадійний той спів» на http://www.sovmusic.ru/ download.php?fname=neterait — і оцінити влучність Лесиного музикологічного спостереження над тим, як «плач погребовий слова покрива».

816

У цій частині циклу Леся Українка впадає в той самий хвацький, «скоморошний» ритм і «передражнює» «Нагаєчку» «на голос», — пор. приспів прототексту: «Нагаєчка, нагайка, нагаєчка моя, / вспомни, как гуляла ты восьмого февраля», — і осмикуючий «окрик» поетеси своєму «народові»: «Чого ж се так утішилась, громадонько моя? / По кім же се гуляла так «нагаєчка твоя»? <…> Над власною наругою жартуєш ти сама, / невже ж бо ти, громадонько, зовсім без сорома?» Це дуже точна реакція аристократки на маніфестацію духовного плебейства — на втрату відчуття, з чого достойно сміятись, а з чого ні, етичної дистанції між самоіронією й самоприниженням. Сьогодні в нас подібне плебейство інколи, з банального вкраїнського невігластва, кваліфікують як «постмодернізм», тоді як насправді таким «постмодернізмом» повнилися в історії всі періоди духовних криз, і 1900-ті pp. в Росії особливо (див. про це: Блок А. Ирония // Блок А. Собр. соч. — Т. 8. — С. 345—349).

817

Ця частина триптиха, яку цілком можна співати на мотив «Марсельєзи», за змістом є, навпаки, «анти-Марсельєза»: побудована на опозиціях французької «славної» минувшини («Се ж пісня того батальйона, / що збройно в поле виступав») — і української (NB: не російської!) «безславної» теперішньости. Рефрен — це переспів рефрену ориґіналу, в якому окличники замінені знаками питання: замість французького «До зброї, громадо! Шикуймо ряди! Вперед, вперед, доки нечиста кров не поллє нам шляху!» («Aux armes, citoyens! Formez aux bataillons! Marchons, marchons, que'un sang impur abbreuve nos sillons!») — українське: «Де зброя, громадо? / Де військо в рядах? / Чиєю ж се крів'ю / политий нам шлях?»

818

В іншому місці я вже писала про це у зв'язку з Майданом-2004 (Забужко О. Let My People Go: 15 текстів про українську революцію. — К.: Факт, 2005. — С. 135—140).