Стівен Кінг - Сплячі красуні

її аж сюди, вже вигорав. Боліла кожна часточка її тіла, але стегно, куди поцілив Мешаум, було просто пеклом. Щось там, усередині, розтрощено — з кожним кроком вона відчувала, як дряпаються кості — а втрата крові ще посилила те запаморочення, яке вона відчувала після стількох днів і ночей без сну. Кожна часточка її благала: здайся… зречися цього божевілля й засни.

«Саме так я й зроблю, — думала вона, беручи свою гвинтівку і той старезний пістолет, з якого її підстрелив Меша-ум, — але ще не зараз. Я, може, не в змозі зробити нічого з тим, що наразі відбувається у в’язниці, але я можу боляче дістати тих двох мудаків до того, як вони зроблять щось іще гірше. А після цього вже можна й на спочин».

Від цього путівця відгалужувалися, ведучи вгору крізь хирляві дерева підліску, дві порослих травою колії, що, певне, були колись дорогою. Через двадцять ярдів Ван знайшла той пікап, який вкрали Ґрайнери. Вона зазирнула всередину, не побачила нічого цікавого і рушила далі, тягнучи ногу за тілом, неначе граблі. В трекері вже відпала потреба, тому що Ван знала, де вона зараз, хоча не бувала тут відтоді, як ще навчалася у старшій школі, коли це була менш ніж престижна місцина для приїзду машиною на побачення. Ще за чверть милі вгору, може трохи більше, поросла колія закінчилася на пагорбі, де стояли кілька похилених могильних каменів — сімейний цвинтар якоїсь родини, яка давно вже звідси виїхала, ймовірно тих самих Алленів, якщо це дійсно Аллен-лейн. Цей пагорб за популярністю тримав третє чи четверте місце серед хтивих підлітків, бо звідси відкривався краєвид на Дулінгський виправний заклад для жінок. Що не було вельми сприятливим для романтичних почуттів.

«Я можу це зробити, — повторювала вона собі. — Наступні п’ятдесят ярдів».

Вона подолала п’ятдесят ярдів, сказала собі, що зможе подолати ще п’ятдесят, та так і продовжувала, доки не почула попереду голосів. Потім прозвучало вибухове «шшуух», а слідом репет Малого Лова Ґрайнера і його брата Мейнарда та ляскання один одного по спинах.

— Я не був певен, чи доб’ю звідси, братику, але глянь-но на це! — крикнув один із них. Відповіддю був повстанський клич.

Ван звела пістолет Мешаума і вирушила на звуки празникування реднеків.

2

Клінт вважав, що фраза «в нього обірвалося серце» — це всього лиш такий поетичний вираз, аж поки це не сталося з ним самим. Не усвідомлюючи, що покинув прикриття, яке йому забезпечував південно-західний ріг головної будівлі, він, роззявивши рота, дивився на бетонну зливу, що сипалася з Крила С. Скільки сплячих жінок загинули в тому блоці камер вибухом, згоріли або були розірвані на шматки у своїх коконах? Клінт ледь зауважив, коли щось свиснуло повз його ліве вухо, і не відчув посмику, коли куля, випущена Міком Наполітано з-за другого бульдозера, розірвала кишеню в нього на штанях і по нозі йому посипалися монети.

Віллі Берк вхопив його за плечі й відсмикнув назад так рвучко, що Клінт ледве не завалився.

— Ви здуріли, лікарю? Хочете, щоб вас убили?

— Жінки, — промовив Клінт. — Там були жінки.

Він витер собі очі, які боліли від їдучого газу і були наповнені сльозами.

— Цей сучий син Ґірі запустив протитанкову ракету чи щось таке з отого пагорба, де маленький цвинтар!

— Зараз ми з цим нічого не можемо зробити. — Віллі нахилився, вхопивши себе за коліна. — У будь-якому разі ви дістали одного з тих мудаків — це вже початок. Нам треба всередину. Ходімо до задніх дверей і Біллі заберемо з собою.

Він мав рацію. Фасад будівлі перетворився на зону вільного вогню.

— Віллі, з вами все гаразд?

Віллі Берк випростався і відповів натужною усмішкою.

Обличчя мав бліде, лоб усіяний краплинами поту.

— Ну, попоганішало з дрібку. Ма’ть, серце затнулось строха. Лікар казав мені кинути люльку на останнім медогляді. Мав би йо’ послухатись.

«Ох, ні, — подумав Клінт. — Ох… йобана… ні».

Віллі прочитав ці думки в Клінта на обличчі — з очами в старого все було гаразд — і ляснув його по плечу.

— Я ще не ґиґнув, лікарю. Ходімо.

3

Зі своєї позиції перед кімнатою відвідин, тепер уже напевне вительбушеної вибухом динаміту (разом з тими, хто був всередині), Френк побачив, як з криво розірваним протигазом повалився Джек Албертсон. На місці його обличчя не було нічого, крім крові. «Власна мати його б не впізнала», — подумав Френк.

Він ввімкнув свій вокі-токі.

— Доповідайте! Кожен, доповідайте!

Тільки восьмеро відгукнулись, чи близько того, здебільшого ті, хто користувався для прикриття бульдозерами. Звичайно, не всі мали рації, але мусило б ще бодай скількись відгукнутися. На Френків найоптимістичніший здогад, він втратив чотирьох людей, включно з Джеком, який вже має бути мертвим, як та глина. В душі він гадав, що загиблих може бути п’ять або шість, і поранені потребують госпіталізації. Може, той хлопець, Бласс, якого вони залишили на блокпосту з Міллером, міг би відвезти їх одним із тих шкільних автобусів до Святої Терези, хоча Бог зна, чи бодай хтось із медиків досі чергує у Святій Террі? Якщо взагалі там хтось є. Як до такого дійшло? У них же бульдозери, заради Бога. Гадали, що ’дозери все швидко тут закінчать!

Його вхопив за плече Джонні Лі Кронський:

— Нам треба пробитися всередину, приятелю. Доконати їх. Оцим.

Його наплічник досі був розкритий. Він відсунув рушник, у який був замотаний динаміт, і показав Френкові балабуху Сі-4 братів Ґрайнерів. Кронський вимісив її у щось схоже на дитячий футбольний м’яч. Туди ж було вліплено якогось андроїда.

— Це мій телефон, — сказав Кронський. — Я жертвую його на цю справу. Все одно він гівно гівном.

Френк запитав:

— Де нам пробратися досередини?

Сльозогінний газ розвіювався, але Френк почувався так, ніби його голова ним повна і він затьмарює всі думки. Денне світло набиралось потужності, сонце сходило червоним.

— Прямо крізь той провал було б найкраще, — показав Кронський на напіврозчавлений автодім «Флітвуд». Той придавило до будівлі, але там було достатньо місця, щоби протиснутися до передніх дверей, які, вивернуті зі своїх завіс, потрощилися досередини.

— Стразерс і ті хлопці за бульдозерами нас прикриють. Заходимо і не зупиняємося, поки не дістанемося до тієї курви, яка все це спричинила.

Френк уже не був упевнений, хто все це спричинив, або хто тут командир, але він кивнув. Схоже, тут не залишалося робити нічого іншого.

— Мушу виставити таймер, — сказав Кронський і ввімкнув вліплений у Сі-чотири телефон. З гнізда навушників телефона йшов дріт.