Стівен Кінг - Сплячі красуні

— Гей! Кинь це! Кинь зброю!

Край лісу стояла інша озброєна жінка, її пістолет був націлений на Джінет. Не схоже на Ілейн, ця тримала його обома руками і стояла, широко розставивши ноги, так, ніби розумілася на тому, що вона робить. Джінет, добре знайома з наказами, почала опускати пістолет з наміром покласти його в траву біля Дерева… але розважливо, подалі від тієї Ілейн Нестямко, яка могла б спробувати його вхопити. Коли вона нахилялася, змія зашаруділа, повзучи по гілці над нею, Джінет зіщулилася і підняла руку з пістолетом, щоб захиститися від недобаченого, що, як здалося, падає їй на голову. Прозвучало «трісь», потім негучне «дзінь», дві кавові філіжанки легенько стукнулись між собою в буфеті, і їй здалося, вона почула Євку в себе у голові — нерозбірливий скрик з суміші болю й здивування. Після цього Джінет опинилася на землі, від неба залишилося тільки листя, а в роті у неї була кров.

Жінка з пістолетом рушила вперед. Дуло димилося, і Джінет зрозуміла, що її підстрелено.

— Поклади зброю! — наказала жінка.

Джінет розчепила пальці, не знавши, що вона досі тримає пістолет, поки той не випав з її руки.

— Я вас знаю, — прошепотіла Джінет. Відчуття було таке, ніби на грудях у неї щось велике, тепле й важке, але болю не було.

— Ви та, що привезла Євку до в’язниці. Ви коп. Я бачила вас крізь вікно.

— Тут тхне наче гасом, — сказала Лайла.

Вона підняла перекинуту каністру, понюхала, потім відкинула її.

Перед початком Зборів у «Шопвелі» цього ранку хтось зауважив, що нема одного гольф-кара, і ніхто не розписувався в книзі, що його бере; одна дівчина на ім’я Мейсі Веттермор підказала, що лише кілька хвилин тому вона бачила Ілейн Наттінг, та їхала на ньому в бік Адамсової лісопильні. Лайла, яка прийшла на Збори з Дженіс Котс, скинулася з ексдиректоркою поглядами. В ці часи тільки дві речі були в напрямку Адамсової лісопильні: потрощені руїни метової лабораторії і Дерево. Їх обох це стривожило — думка, що Ілейн Наттінг вирушила туди самотою. Лайла пам’ятала сумніви Ілейн щодо тамтешніх тварин — особливо тигра — і їй майнуло, що та може спробувати його вбити. Це, мала певність Лайла, було б нерозумно. Отже, вони теж взяли гольф-кари і вдвох поїхали слідом.

І от тепер Лайла підстрелила жінку, яку до цього ніколи не бачила, котра лежить на землі, стікає кров’ю, сильно поранена.

— Що ти збіса збиралась зробити? — запитала вона.

— Не я, — сказала Джінет і показала очима на жінку, що ридає. — Вона. Це її. Її гас. Її пістолет. Я зупинила її.

Джінет розуміла, що помирає. Холод, неначе колодязна вода, здіймався крізь неї, забираючи пальці на ногах, потім ступні, потім коліна, повзучи вгору до її серця. Боббі боявся води, коли був маленьким.

А ще Боббі боявся, що хтось забере його колу і його шапку Мікі-Мауса. Якраз цей момент впіймано на тій фотографії, яка висить на маленькому фарбованому шматку стіни в її камері. «Ні, милесенький, ні, — сказала тоді вона йому. — Не хвилюйся. Це все твоє. Твоя мама нікому не дозволить забрати це в тебе».

А якби Боббі був зараз тут і спитав про цю воду? Про воду, в яку зараз занурюється його мама? Ох, вона б також сказала йому, що нема про що хвилюватися. Це тільки спершу потрясіння, але ти до цього звикаєш.

Утім, Джінет не була чемпіонкою в «Збреши за призи». Не була змагальницею такого калібру. Вона могла б, можливо, піддурити Боббі, але не Рі. Якби Рі була тут, вона б мусила признатись, що, хоча колодязна вода не болить, з нею все одно недобре.

Вона почула безплотний голос ведучого: «Боюся, для Джінет Сорлі уже все, але ми відпускаємо її додому з гарними прощальними подарунками. Розкажи їй про них, Кене!» Голос ведучого звучав так, ніби це говорить Ворнер Вулф, сам містер Нумо-До-Відео! Та ну, якщо тебе відправляють додому, гріх і питатися про кращого провідника.

Директорка Котс, волосся в неї тепер біле, як крейда, затулила листяне небо Джінет. А їй ніби пасує з таким волоссям. Хоча вона занадто схудла: великі западини в неї під очима, ввалені щоки.

— Сорлі? — опустилась Котс на коліно і взяла її руку. — Джінет?

— От лайно, — промовила поліціянтка. — Думаю, я зробила дуже велику помилку.

Вона впала на коліна і приклала долоні до рани Джінет, натискаючи, розуміючи, що це безнадійно.

— Я хотіла її лише трішки підстрелити, але відстань… і я так злякалась за Дерево… мені так жаль.

Джінет відчула, як кров тече з обох кутиків її рота. Їй стало не вистачати повітря.

— Я маю сина… його звуть Боббі… я маю сина…

Останні слова Джінет була адресовані до Ілейн, і останнє, що вона бачила, було обличчя тієї жінки, її широко посаджені перелякані очі.

— …Прошу… я маю сина…

Розділ 15

Пізніше, коли дим і сльозогінний газ вивітряться, з’являться десятки історій про Битву за Дулінгський виправний центр для жінок, і всі різні, більшість — суперечливі: правда в одних деталях і вигадки в інших. Щойно розпочинається якийсь серйозний конфлікт — битва на смерть — об’єктивна реальність губиться в диму і галасі.

До того ж, багато з тих, хто міг би додати свої враження, вже мертві.

1

Коли Ван Лемплі — з кровотечею з простреленого стегна, до глибини душі втомлена — повільно вела свій МВХ ґрунтівкою, що, як вона вважала, була Аллен-лейн (важко сказати напевне, ці пагорби перевиті стількома путівцями), вона почула далекий вибух із того напрямку, де стояла в’язниця. Ван відвела очі від екрану обладнаного трекер-стеженням телефону, якого вона вибавила від Фріца Мешаума. На екрані цей телефон показувався червоною крапкою. GPS-гаджет на базуці — зеленою. Обидві крапки зараз опинилися дуже близько, і Ван відчула, що доїхала до крайньої межі, перетнувши яку вона вже могла б сповістити Ґрайнерів, що на них хтось полює.

«Може, цей вибух спричинили вони, вистреливши черговий снаряд з базуки», — подумала вона. Існувала така можливість, проте їй, дівчині з шахтарського краю, що росла під брутальну музику динаміту, в це не вірилося. Звук, що долетів від в’язниці, був різкішим і жорсткішим. Напевне динаміт, авжеж. Очевидно, брати Ґрайнери — не єдині тут зараз гидомирники, що вештаються з вибухівкою.

Вона зупинила квадроцикл, злізла з сидіння і поточилася. Ліва холоша її штанів була згори до коліна просякнута кров’ю, і той адреналін, що заніс