Джонатан Франзен - Свобода

Перед тим як розпочати розмову, Петті довелося пограти з хлопчиком на руках: привітатись із ним носами та розсмішити його. Їй спала дуже божевільна думка, що вона може усиновити хлопця, полегшити скрутне становище Галини та Едгара і розпочати нове життя. Хлопець начебто відчув це: він торкався її обличчя, радісно тягнув за ніс, за вуха.

— Він любить свою тітку, — сказала Галину. — Тітку Петті, яку він так давно не бачив.

Едгар увійшов у кімнату через чорний хід, знявши черевики й залишившись у товстих сірих шкарпетках, які були дуже брудними та драними.

— Хочеш кукурудзяних пластівців із родзинками чи ще чогось? — спитав він. — У нас також є пластівці «Чекс».

Петті відмовилась, сіла за кухонний стіл, взяла племінника на коліна. Інші діти були не менш гарними: темноокі, чудні, хоробрі та ввічливі. Вона зрозуміла, чому Джойс так прив’язалась до них, чому вона не хотіла, щоб вони залишили країну. Незважаючи на неприємну розмову з Ебіґейл, Петті було важко вважати цю сім’ю негідниками. Навпаки: їй здавалося, що вони невинні, як діти.

— Гаразд, розкажіть мені, друзі, яким ви бачите своє майбутнє, — попрохала вона.

Едгар, вочевидь звиклий до того, що Галина завжди говорить за нього, сидів та зчищав шмати бруду зі своїх шкарпеток, поки його дружина пояснювала, що справи на фермі йдуть краще, що рабин та синагога їх значно підтримують, що Едгар дуже близький до того, щоб отримати сертифікат на виробництво кошерного вина з дідусевого винограду, і що дичина тут чудова.

— Дичина? — перепитала Петті.

— Олені, — відповіла Галина. — Неймовірна кількість оленів. Едгаре, скількох ти застрелив минулої осені?

— Чотирнадцять, — відгукнувся Едгар.

— Чотирнадцять на нашій власності! А вони все продовжують приходити, це надзвичайно.

— Розумієте, це неприємно, — почала Петті, намагаючись пригадати, чи законами іудаїзму дозволено їсти оленів, — але насправді це не ваша власність. Вона зараз належить Джойс. Мені здається, якщо Едгар настільки розуміється в економічних справах, то, можливо, краще для нього було б повернутися до роботи, почати отримувати справжній дохід, а Джойс тоді зможе вирішити усі питання щодо цього місця.

Галина незламно похитала головою.

— Там страхові компанії. Вони хочуть забрати все, що він заробляє, я навіть не знаю, скільки сотень тисяч.

— Це так, але якщо Джойс продасть маєток, то ви зможете виплатити страховку, тобто заплатити страховій компанії, а потім розпочнете все спочатку.

— Цей чоловік — шахрай! — вигукнула Галина; очі в неї палали. — Я гадаю, ти чула цю історію? Цей регулювальник — стовідсотковий шахрай. Я майже не зачепила його, ледь доторкнулась, невже він зараз через це не може ходити?

— Петті, — втрутився Едгар; його голос був дуже схожим на голос Рея, коли той захищав когось. — Ти не розумієш усієї ситуації.

— Вибач, але що тут незрозумілого?

— Твій батько бажав, аби ферма залишилась у сім’ї, — відповіла Галина. — Він не хотів, щоб вона потрапила до рук огидних, непристойних театральних директорів, які роблять так зване «мистецтво», або до рук психіатрів, які беруть по п’ятсот доларів за годину роботи, які беруть гроші твоєї сестрички, але краще їй від цього не стає. Таким чином, у нас завжди буде ферма, твої дядьки забудуть про неї, а якщо у Джойс насправді виникне в ній потреба, замість потреби в так званому огидному «мистецтві» чи у психіатрах-шахраях, то вона завжди зможе продати якусь частину.

— Едгаре! — звернулась до нього Петті. — Ти також так вважаєш?

— Загалом, так.

— Ну, я гадаю, що це дуже альтруїстично з вашого боку. Охороняти вогонь бажань тата.

Галина нахилилася до обличчя Петті, ніби щоб допомогти їй все зрозуміти.

— У нас є діти, — нагадала вона. — Досить скоро нам потрібно буде годувати вже шістьох чоловік. Твої сестри гадають, що я хочу поїхати до Ізраїлю. Я цього не хочу. У нас тут гарне життя. Невже ти не вважаєш, що ми заслуговуємо на дітей — дітей, яких твої сестри не мають?

— Вони і справді просто чудові, — погодилася Петті. Племінник дрімав у неї на руках.

— Тоді не втручайся, — порадила їй Галина. — Приходь до дітей будь-коли. Ми не погані люди, ми не диваки, нам подобається, коли в нас бувають гості.

Петті повернулася до Вестчестера, їй було сумно й тужливо, і щоб розвіятись, вона подивилася по телевізору баскетбольний матч (Джойс залишилась в Олбані). Наступного дня вона поїхала до міста, аби побачитись із Веронікою — улюбленцем родини, яка зазнала більше страждань, аніж усі вони. У цій дівчині завжди відчувалося щось потойбічне. Раніше це було пов’язане з її зовнішністю лісової феї: темними очима, струнким тілом, — і вона так пристосувалася до цього образу, що аби підтримати його, вдалася до згубних звичок, як-от анорексія, нерозбірливість у зв’язках та важке пияцтво. Зараз усе це майже минуло — вона набрала вагу, але гладкою не стала і нагадувала Петті її колишню подругу Елайзу, яку вона колись, багато років після коледжу, мигцем побачила в наповненому людьми офісі автотранспортного управління: її потойбічність стала більш духовною, перетворилась на відсутність зв’язку зі звичайною логікою, своєрідну вироблену досвідом веселість по відношенню до факту існування іншого, стороннього, світу. Колись вона подавала надії у сфері живопису та балету (принаймні, так здавалося Джойс), зустрічалась із багатьма достойними хлопцями. Але потім її здолали тяжкі депресії, порівняно з якими депресії Петті були осінніми прогулянками в яблуневому саду. Якщо вірити Джойс, зараз Вероніка працювала помічником керівника ансамблю танцю з адміністративних питань і мешкала в убого мебльованій однокімнатній квартирі по вулиці Ладлоу-стрит, де Петті, незважаючи на свій дзвінок заздалегідь, схоже, перервала її вправи з глибокої медитації. Вона впустила Петті в під’їзд і залишила двері квартири відчиненими. Коли Петті зайшла до кімнати, то побачила Вероніку на килимку для йоги, вдягнену в старий тренувальний костюм коледжу імені Сари Лоуренс; її моложаве гнучке тіло танцюристки демонструвало надзвичайну пластичність у йозі. Вочевидь, вона взагалі не хотіла, щоб Петті приходила, і Петті довелось півгодини просидіти на ліжку й прочекати цілу вічність, поки Вероніка відповість на ввічливі питання. Нарешті, Вероніка змирилась із присутністю сестри.

— У тебе гарні черевики, — сказала вона.

— О, дякую.

— Зараз я не ношу шкіряних речей, але інколи, коли бачу гарні черевики, то все ще сумую за шкірою.