Джонатан Франзен - Свобода

— Але чому ця проблема тебе так турбує?

— Тому що, — пояснила Ебіґейл, — Едгар і Галина взагалі не повинні отримати долю, бо вони користуються маєтком уже шість років, але ремонту жодного разу не робили; до того ж ці гроші просто зникнуть. Невже ти не згодна з тим, що гроші мають отримати лише ті, кому вони справді потрібні?

— Гадаю, що регулювальнику вони справді дуже потрібні.

— Йому вже заплатили. Зараз це справа страхової компанії, яка, у свою чергу, в разі таких випадків має свою страховку.

Петті насупилась.

— Щодо наших дядьків, — продовжувала Ебіґейл. — Я скажу дещо жорстоко. Вони, як і ти, втекли. Їм ніколи не доводилось чути, як пердить дідусь, а ми це чули кожні вихідні. Батькові доводилось усе своє життя майже кожен тиждень їздити туди, їсти мамине черстве, бридке печиво з горіхами. Запевняю: я ніколи не бачила, щоб це робили його брати.

— Тобто ти кажеш, що ми заслуговуємо на ці гроші.

— А чому ні? Це краще, ніж не отримати гроші. До того ж дядькам гроші не потрібні. Вони і без них досить добр-р-ре живуть. А щодо мене та Ронні, то це значно змінить ситуацію.

— Послухай, Ебіґейл, — спалахнула Петті. — Ми так ніколи не порозуміємось!

Можливо, почувши в її голосі натяк на жалість, Ебіґейл швидко натягнула на обличчя маску дурепи, але дурепи підлої.

— Це не я втекла, — відповіла вона. — Це не я задерла носа, ніколи не розуміла жартів, одружилася з міннесотським Містером Надзвичайність, Порядність, Доброчесність, Врятуймо природу і навіть не приховувала свою ненависть до нас. Ти вважаєш, що все в тебе добре, що ти така надзвичайна, але цей Містер Надзвичайність та Доброчесність покинув тебе з незрозумілих причин, які, певна річ, ніяк не пов’язані з твоєю шляхетною натурою. І ти справді вважаєш, що можеш так просто повернутися і водночас стати Міс Родинність, Приємність, Доброзичливість, станеш подібною до Флоренс Найтінгейл? Ду-уже цікаво.

Петті кілька разів глибоко вдихнула перед тим, як відповісти.

— Як я вже казала, — зазначила вона, — я не вірю в те, що ми з вами досягнемо взаєморозуміння.

— Кожного дня я вимушена спілкуватися з мамою, — дорікнула їй Ебіґейл, — і це через те, що ти намагаєшся усе зруйнувати. Я припиню її турбувати тільки тоді, коли ти зникнеш і не будеш пхати свого носа до справ інших. Домовились?

— Чому ж це справи інших?

— Тільки-но ти сама сказала, що гроші тебе не хвилюють. Якщо ти хочеш взяти свою долю та віддати її дядькам, гаразд. Якщо це допоможе тобі почуватися величнішою та чеснотливішою, гаразд. Але не вказуй нам, що робити.

— Добре, — кивнула Петті. — Думаю, ми майже закінчили. Тільки хочу впевнитися, що я правильно все зрозуміла. Невже ти вважаєш, що, коли все життя брала щось у Рея та Джойс, то таким чином ти робила їм послугу? Невже ти думаєш, що Рей робив послугу своїм батькам, коли брав у них щось? Невже ти гадаєш, що ти заслуговуєш певної плати за всі ці великі добродіяння?

Обмірковуючи усе, що було сказано, Ебіґейл знову «надягла» дивний вираз обличчя.

— Взагалі, так! — сказала вона. — Ти все дуже добре зрозуміла. Саме так я і думаю. Гадаю, тобі все це здається дивним саме через те, що тебе це не стосується. Зараз ти, як і Галина, не є частиною нашої сім’ї. Тобі тільки здається, що все залишилось, як і раніш. Тож чому б тобі не дати мамі спокій і не дозволити їй приймати рішення самостійно? Також я не хочу, щоб ти спілкувалася з Ронні.

— Насправді тебе не стосується те, чи буду я говорити з мамою.

— Це мене дуже стосується. Я тобі ще раз кажу: дай їй спокій! Ти тільки її заплутаєш.

— Це ти про людину, чий IQ складає сто вісімдесят?

— Вона вже не така, як раніше, — з того часу, як помер батько. Немає жодних причин для того, щоб її мордувати. Я сумніваюся, що ти мене послухаєш, але я знаю, що кажу, бо я провела у тисячу разів більше часу з Ронні, аніж ти. Спробуй бути делікатнішою.

Наступного ранку Петті пішла до маєтку. Колись доглянута, а зараз стара нерухомість була схожа на якийсь гібрид будівель, зображених на фотографіях Волкера Еванса часів Великої депресії, та будівель Росії XIX сторіччя. Посеред тенісного корту, де вже не було сітки, а пластмасові лінії меж були зламані та скручені, стояла корова. Едгар орав маленьким трактором старе пасовище, зупиняючись кожні п’ятнадцять метрів, бо трактор загрузав у весняному ґрунті, просякнутому дощем. На ньому була брудна біла сорочка та гумові чоботи, на яких позасихала грязюка; він значно набрав ваги, у нього з’явилися м’язи, і він чимось нагадав Петті П’єра з «Війни та миру». Він залишив трактор у полі, поставивши його під небезпечним кутом, а сам попрямував по багнюці до дороги, де вона припаркувала машину. Едгар пояснив їй, що саджає картоплю, багато картоплі, аби наступного року його сім’ї вистачило їжі. Зараз, навесні, запаси врожаю та оленини закінчилися, тому сім’я значно залежить від продовольчих постачань від «Конгрегації Бет Мідраш»: біля дверей сараю просто на землі стояли коробки з консервованими продуктами, великою кількістю сухих сніданків, а також — запаковані кошики дитячої їжі. Деякі з кошиків були відкриті й частково вичерпані, тому Петті вирішила, що продукти вже деякий час стояли просто неба і ніхто не заносив їх всередину.

Хоча в домі і були розкидані іграшки упереміш із немитим посудом, хоча тут і справді стояв запах гною, але пастель Ренуара, ескіз Деґа та полотна Моне все ще висіли на своїх звичних місцях. Галина відразу віддала Петті милу, привітну, чарівну, не дуже чисту однорічну дитину. Мати, на останніх місяцях вагітності, спостерігала за всім похмурими очами здольщика. Петті бачила Галину під час заупокійної служби за Реєм, але вони навіть не розмовляли. Вона була з тих матерів, які повністю зосереджуються на дитині; її волосся та одяг були в безладі, на щоках червонів нездоровий рум’янець, вона худла у зовсім несподіваних місцях, — але Галина все одно могла б гарно виглядати, якби кілька хвилин витратила на себе.

— Дякую, що прийшла до нас, — сказала вона. — Подорож зараз для нас — важке