Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Привіт, тату! — сказав Яцек з екрана. Голос його аж

бринів від страху та виснаження.

— Привіт, синку! — Басія записаний і цей, реальний Басія, проказали одночасно. Яцек заговорив про смертоносних

слимаків, та про бликавки, та про життя в інопланетянському

руйновищі, вживаючи заспокійливі та пояснювальні слова, явно

почуті від мами Лусії. Яцек діловито повторив усі резони, які

йому навела мати, що, мовляв, усе може скінчитися добре, а

переказав він татові Басії все це, аби тільки самому це ще раз

прослухати. Це вже утретє Басія переглядав записане відео своєї

розмови з синочком. Коли це скінчилося, увімкнув запис своєї

розмови з Лусією — вдесяте переглянув.

Поміркував, чи не попросити Алекса зв’язатися з ними ще раз і

записати ще дві розмови з рідними людьми, але засудив це як

надто егоїстичний порив і притлумив таке бажання.

Видно було, який Яцек весь у бруді, замащений грязюкою — і

стомлений. Син розповідав, із захватом перестраху, яке жахіття

оті отруйні слимакочерви. Постійні грози, з блискавками та

зливами, вражали, мов щось надзвичайне, підлітка, який досі, перш ніж потрапити на Ілус, прожив усе своє коротке життя в

крижаних тунелях і трюмах космокорабля. Він ані словом не

прохопився про те, як йому хотілося, щоб і тато був поруч, але це

синове бажання аж дзвеніло в його словах. Сам Басія тільки й

хотів узяти свого хлопчика за руку й пояснити, що боятися, лякатися — це нормально. Що хоробрість — це коли ти боїшся, але робиш те, що маєш зробити.

Лусія, коли вже й їй випало поговорити зі своїм мужем, мала

вигляд не так наляканої, як виснаженої жінки. Її усмішки, що

вона йому дарувала, були силувані. Її розповіддю були самі

загальні слова, адже, як і він знав, не мала вона нічого такого

йому сказати, що допомогло б йому чи їй пережити розлуку й

все те лихо.

Зате Фелсіїні відео втихомирювали його розбурхану душу.

Донька була не промах, чи не єдина в сім’ї. Так він відчував.

Вона так хотіла вступити до університету, що він, її тато, зрештою спромігся подолати свої задавнені страхи й тягарі — й

відпустив її. І відчував це як перемогу.

До цього моменту.

Нині він тільки й чув цокання годинника, що Алекс запустив

для нього — аби він, Басія, бачив, скільки часу лишилося до тієї

миті, коли його донечка згорить у небі над Ілусом.

Ось тутечки, за його спиною, ця мана, цей таймер виконували

свою страхітливу програму. Він так намагався не дивитися на

табло. Коли треба було покористуватися екранами на

оперативній палубі, Басія пропливав повз годинника, силкуючись навіть не глянути в тому напрямі. Щосили

напружував волю, аби взагалі забути про його існування.

Це в нього не виходило.

Вчетверте переглядаючи свою зовсім свіжу розмову з Фелсією, відчув: той таймер мов спину йому пропікає. Мов хто втопив у

тебе палючий погляд через усю повну людей кімнату. Пішла

така гра: як довго протримається він, щоб туди не глянути? Або

чи зуміє він так відволікти себе, аби про того годинника взагалі

забути?

А Фелсія з екрана розповідала, що вчиться міняти

повітреочисники на тому поясанському вантажному судні.

Навіть протягом тих довгих місяців, коли «Барбапіккола» була

їхньою домівкою, їй не доводилося нічого такого робити. Її

зграбні пальчики демонстрували якісь складні дії, потрібні для

того процесу. Вона так це показувала, мов хотіла переконати

тата: це легко! Просто розвага така. Чи забава. Та як він, її тато, міг не здогадуватися, що вона боїться?

Цок-цок-цок… Годинник тихо пропікав йому спину.

Басія повернув носик кондиціонера так, щоб потік повітря

освіжав йому обличчя. Додивився той запис і потратив якийсь

час на впорядкування своїх файлів за змістом і датою. Тоді

передумав: краще за датою та ім’ям — і перевпорядкував їх іще

раз.

Цок-цок-цок… Пече, мов сонце опівдні, а