Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Та от, каже, що його панна наказала передати вам у подарунок. Он її яхта, під англійським прапором, третя праворуч від хвилеріза. «Love», тобто любов, якщо по-нашому. — Єлизавета Павлівна вказала рукою. Яхта досить велика, на палубі якась дама з біноклем, дивилася, здається, на нас. Коли помітила, що і ми дивимося, помахала рукою.

— Це ваша знайома? — спитав я.

— Та ні, вам же шампанське передали.

Я вклонився, зняв капелюха. Жінка з яхти ще раз помахала.

— І хто це? — спитала Єлизавета Павлівна, коли матрос пішов.

— Не знаю. Але дуже мені не подобається, що впізнали мене.

— Може, підійдемо, розпитаєте?

— Та ні, не хочу. — Я спохмурнів, бо не любив, коли не розумів, що відбувалося.

Ми ще погуляли, повернулися додому. Там уже чекали Кейт і Моніка. Я подарував доньці іграшку, яку купив під час прогулянки, Кейт із Єлизаветою Павлівною обійнялися і про щось говорили між собою. Я подумав, що це ж, мабуть, гріх, коли жінка з жінкою. Але такі вже були щасливі, що, може, нехай? Заговорив до Моніки. Вона вже не так мене боялася, як першого разу, коли заплакала і втекла. Але дивилася насторожено. Я вирішив із нею поговорити, і тут виявилося, що не знав про що. Я вмів говорити з убивцями, з жертвами, з чиновниками, матросами, бандитами, з ким завгодно. А ось із рідною донькою не вмів.

— Моніко, сонечко, а покажи нам твоїх ведмедиків, — попросила Єлизавета Павлівна.

— Зараз!

Вона побігла. Цибатенька, з тонкими рисами обличчя, зеленими очима і темно-русявим кучерявим волоссям.

— Бачили, Іване Карповичу, погляд ваш.

— Мій?

— Ваш, ваш, — запевнила Єлизавета Павлівна, а я зовсім не зрадів, бо в мене погляд був, як у людини, що бачила в житті багато лайна, жорстокості й підступності, а Моніка ще дитина — як це, мій погляд?

Донька притягла цілу торбину іграшкових ведмедів і почала ставити по одному та розповідати про кожного. Кого як звати, у кого який характер, звички та вподобання. Докладно так розповідала.

— Бачите, Іване Карповичу, наче досьє на кожного є. В батька донечка. Моніко, а ким ти хочеш стати, коли виростеш? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Сищиком. — Вона сказала так спокійно і впевнено, наче все вже давно вирішила. Я аж розгубився.

— Як сищиком?

— Сищиком. Я люблю дізнаватися правду, — сказала Моніка і далі розповіла, як у одного з ведмедиків зник улюблений ґудзик. Довелося провадити розслідування, опитати інших ведмедиків, спіймати одного з них на брехні, а потім попросити віддати ґудзик господарю. — Ось цей украв. Він — розбійник, він часто поводиться погано. Але він веселий.

— Ну, в житті так буває. — Я поглядом показав Єлизаветі Павлівні, що треба поговорити. Ми вийшли на терасу.

— Це ви її навчили? — прошепотів я.

— Чого?

— Ну, що вона хоче стати сищиком!

— Ні, я лише читати навчила. Вона вже зараз досить непогано читає.

— Але звідки це в неї?

— А ви не здогадуєтеся? Вона любить свого батька, сумує за ним, знає, що він сищик. Вона читала історії про його пригоди, де він блискуче розплутує різноманітні злочини. Ким, по-вашому, вона б мусила хотіти стати?

— Сищик — це не заняття для дівчини!

— Чому?

— Ну як чому! Це чоловічий фах! Суто чоловічий!

— Слухайте, зараз усе дуже швидко змінюється. Авіація була теж суто чоловічою, а потім я читаю у вас про Афродіту Клейнміхель, яка літає не гірше за чоловіків. Так само і з сищиками. Не думаю, що дівчина не може розслідувати злочини.

— Не може, бо це дуже небезпечно! Я не хочу кожного разу прокидатися в холодному поту і думати, чи не трапилося чого з моєю донькою!

— Іване Карповичу, в мене немає дітей, і я, можливо, чогось не розумію. Але я впевнена, що коли хочеш спокою, дітей краще не мати взагалі. Влаштовувати їхнє життя так, щоб вам було спокійно, теж неправильно. Моніка, хоч їй тільки шість років, — розумна і відповідальна дівчинка. Вона стане в житті тим, ким схоче. І вам, Іване Карповичу, краще допомогти їй у цьому, а не ламати за своїм розумінням. Це така вам мені порада.

— Я думав, вона з ляльками бавиться у родину. Ну, вона — мати, а в неї дітки, як звичайно дівчатка бавляться, — спробував пояснити.

— Моніка — незвичайна дівчинка. Вона бавиться тільки з ведмедями й весь час щось розслідує. От у сусідів кота вбили, і Моніка це теж розслідувала. Найцікавіше, що вона знайшла вбивцю! Так-так! Спочатку з’ясувала, що у бакалійника жив папуга, потім кіт пташку видряпав із клітки і з’їв, залишивши пір’я. Потім пішла поговорити з бакалійником і помітила подряпані руки у хлопчика, який допомагав у крамниці. Поговорила з ним, і він у всьому зізнався. Ваша кров, Іване Карповичу, що тут поробиш?

Я тільки кивав, знову розгублений, бо все сталося зовсім не так, як я думав. Ми повернулися в кімнату. Моніка розповіла,