Томас Манн - Доктор Фаустус

дбати про те, щоб на землі не було біди, щоб там краще жилося, замість розважно плекати такий лад між людьми, який би знов забезпечив твердий грунт прекрасним людським творам і дав їм змогу чесно пристосовуватись до людських потреб, дехто звертає з правдивої дороги і вдається в пекельні шаленства. Так він занапащає свою душу і потрапляє на шкуродерню.

Отже, любі моєму серцю сестри і братове, я тримався цієї думки і дійшов до того, що nigromantia, carmina, incantatio, veneficium[617] і які там ще слова й назви можна навести, стали справою мого життя, метою моїх прагнень. А невдовзі я в Італії, в палестринській залі, зустрівся із Тим, перевертнем, гидотником, довго з Ним розмовляв, багато чого довідався від Нього стосовно якостей, підвалин і субстанції пекла. А ще Він мені продав час, двадцять чотири неоглядні роки, заручився зі мною на цей термін і пообіцяв мені великих осягнень і гарячого вогню під казаном, щоб у мене вистачало снаги на працю, хоч вона стала надто важка, а розум мій надто ясний і глузливий для неї. Правда, я мав за те терпіти протягом цього часу гострий біль, як маленька русалонька, моя сестра і чарівлива наречена на ім'я Гіфіальта[618], в якої завжди боліли ноги. Бо Він привів її мені в постіль, як підліжницю, щоб я її кохав і дедалі більше прихилявся до неї, байдуже, чи вона з'являлася з риб'ячим хвостом, чи з ногами. Вона частіше була з хвостом, бо ноги їй немов хтось різав ножем, і той біль пересилював хіть, отож я дуже любив дивитися, як її тендітне тіло гарно переходило в лускатий хвіст. Та ще дужче я захоплювався нею, коли вона була в людській подобі, а отже й більшою була моя жага, як вона горнулася до мене з ногами.

Після цих слів гостей охопила тривога, почалася втеча. Першими були старі Шлагінгауфени. Вони встали від нашого столу і, не дивлячись ні на кого, тихо ступаючи, рушили до дверей. Старий підтримував дружину за лікоть, проводячи її між тими, що сиділи в залі. Не минуло і двох хвилин, як надворі загуркотів і запирхав мотор. Всі зрозуміли, що вони поїхали.

Це зажурило багатьох, тих, хто сподівався дістатись до станції на машині. Проте не видно було, щоб хтось із гостей захотів піти за їхнім прикладом. Усі сиділи, мов зачаровані, і коли надворі стало тихо, Цур Геге знов висловив своє категоричне:

— Гарно! О, звичайно, дуже гарно!

Я також вирішив озватися, попросити приятеля, щоб він кінчав вступ і краще щось заграв нам зі свого твору, коли він, не звернувши ніякої уваги на те, що сталося, повів далі:

— Після того Гіфіальта завагоніла й подарувала мені синочка, до якого я приріс серцем, святого хлопчика, гарного, як ніхто, такого незвичайного, наче він прибув із далеких стародавніх країв. Але дитина була з плоті і крові, а наді мною тяжіла заборона любити будь-яке людське створіння, тому Він немилосердно звів її зі світу і скористався для цього моїми очима. Бо знайте, що коли душа дуже тяжіє до зла, погляд її отруйний і смертельний, особливо для дітей. Тому в місяці серпні мій синок, який знав силу-силенну пречудових молитов і примовок, загинув, хоч я думав, що така любов мені дозволена. Я ще й перед тим гадав собі, що мені, ченцеві Диявола, не заборонено любити плоть і кров, якщо це не жінка, а один юнак із безмежним довір'ям домагався мого «ти», аж поки я не дав згоди на це. Тому я змушений був убити його і послати в обійми смерті за намовою і вказівкою Іншого. Бо Він, magisterulus[619], помітив, що я надумав одружитися, взяти шлюб, і розлютився, бо побачив у шлюбі відступ від Нього, крок до очищення. Отож Він і присилував мене скористатися саме цим моїм задумом, незворушно вбити довірливого, і сьогодні я хочу висповідатись тут перед вами всіма: ви бачите за цим столом не тільки грішника, а й убивцю.

На цьому слові кімнату залишила ще одна група гостей, а саме: хирлявий Гельмут Інститоріс, що від мовчазного протесту аж побілів і закусив спідню губу, та його приятелі, художник Нотебом, автор прилизаних картин, зі своєю вгодованою дружиною, наче створеною для міщанських салонів, яку ми прозвали «материнськими грудьми». Вони мовчки підвелися і вийшли. Але за дверима вже, мабуть, не мовчали, бо за якусь мить до кімнати тихо зайшла пані Нічичирк, у фартусі, з рівно зачесаним на проділ сивим волоссям, і, склавши руки, стала недалеко від столу. Вона почула, як Адріан сказав:

— Та хоч я був грішник, убивця, ворог людського роду, що віддався сатанинській розпусті, а однаково, любі мої приятелі, я весь час старанно працював як творець, ніколи не давав собі спочину (тут він, видно, отямився і виправив себе, сказав «спочинку», та потім знов вернувся до «спочину»), недосипав ночей, не жалів себе і брався до найважчого, за словами апостола: «Важко тому, хто шукає важкого». Бо як Господь не творить великого через нас без нашого поту, так не творить його й Той. Тільки сором, і кпини духу, і все, що заважало під час праці, він відводив від мене, а решту я мав робити сам, хоч і після дивних навіювань. Бо часто біля мене озивався якийсь чудовий інструмент — то орган, то арфа, лютні, скрипки, тромбони, флейти, кручені роги, сопілки, і кожне на чотири голоси: я ладен був би повірити, що я на небі, якби не знав правди. Багато чого з того я записав. А ще до мене в кімнату часто приходили якісь діти, хлопчики й дівчатка, що співали мені з нотних аркушів мотет, а співаючи хитро всміхалися й перезиралися між собою. То були дуже гарні діти. Інколи волосся в них підіймалося, ніби від гарячого повітря, і вони знов пригладжували його тендітними ручками, а на ручках були ямочки і в кожній ямочці по маленькому рубінові. З ніздрів у них часом, в'ючись, виповзали жовті черв'яки, спускалися їм на груди і зникали…

Ці слова знов стали для декотрих слухачів сигналом залишити залу: то були вчені Унруе, Фоглер і Гольцшуер. Я помітив, що один із них, виходячи, стиснув долонями скроні. Проте Сикст Кридвіс, у якого вони збиралися на диспут, лишився на своєму місці, дарма що на вигляд був дуже схвильований; отже, в кімнаті ще було чоловік із двадцять, хоч дехто вже підвівся, ладен утекти. Лeo Цінк,