Джон Апдайк - Іствікські відьми

побачити маєток Леноксів таким, як у її видінні — чіткі цеглини, гранітні підвіконня, склепіння й численні вікна, схожі на очі Аргоса, — так фронтально, довелося б зависнути в повітрі над болотом. Видіння швидко зменшилося в розмірах, ніби розчинившись у просторі, манячи її. Воно стягнулося до розміру поштової марки, і якби вона не заплющила очі, то зникло б, ніби горошина в канаві. Саме поки її очі були заплющені, він і кінчив. А зараз вона обм’якла й розтягнулася, начеб цей оргазм частково належав і їй.

— Мабуть, пора порвати із Джиною й почати все заново з тобою, — мовив Джо.

— Не будь дурником. Ти не хочеш нічого такого робити, — сказала йому Александра.

Високо у вітряному небі понад її стелею гуси летіли ключем на південь, кричучи, ніби заспокоюючи одне одного: «Я тут, ти тут».

— Ти добрий римо-католик із п’ятьма bambini й успішним бізнесом.

— Ага, то що тоді я роблю тут?

— Я наклала на тебе закляття. Все просто. Вирвала твоє фото з «Іствікського вісника», на якому ти засідаєш в комітеті з планування, і розмастила по ньому свою менструальну кров.

— Господи, а ти вмієш бути огидною.

— Тобі ж це подобається, хіба ні? Джина ніколи не поводиться огидно. Джина завжди така мила, як та Богоматір. А якби ти був справжнім джентльменом, до довів би мене язиком. Крові небагато, все вже майже закінчилось.

Джо скривився.

— Може, якось іншим разом, гаразд? — сказав він і роззирнувся довкола в пошуках свого одягу, щоб нап’ялити його під капелюх.

Попри те, що він почав рости вшир, його тіло зберегло охайність; у школі він займався спортом, умів справлятися з будь-яким м’ячем, хай і був надто куценький на зріст, аби стати справжньою зіркою. Його сідниці зберігали пружність, хоча черево й провисло. На спині спочивав великий метелик із гладенького чорного волосся, верхніми кінчиками крилець огорнувши плечі, а лапками прикрасивши ямочки обабіч нижньої частини хребта.

— Ще треба йти працювати до того Ван Горна, — сказав він, заправляючи червоне яєчко, що вивалилося з його еластичних трусів.

Це були плавки, рожевого кольору — нова річ, що йде в комплекті з новою андрогінністю. Однією з пристрастей Джо були зміни в чоловічій моді. Він був одним із перших чоловіків в Іствіку, які почали носити джинсові костюми й відчули, що мода на капелюхи повертається.

— До речі, як там справи? — ліниво спитала Александра, не бажаючи відпускати його. Зі стелі на неї опустилося спустошення.

— Досі очікуємо ту посрібнену втулку, яку мали замовити із Західної Німеччини, а ще довелось виписати з Кренстона лист міді, достатнього розміру, щоб вміститися під ванною і щоб у ньому не було стиків. Дуже радітиму, коли закінчу. Там щось нечисто. Він зазвичай спить до обіду, а буває, приходиш, а там узагалі нікого нема, тільки треться той кудлатий кіт. Ненавиджу котів.

— Вони огидні, — сказала Александра. — Як і я.

— Ні, послухай, Ал. Ти mia vacca. Mia vacca bianca[31]. Моя велика порція морозива. Що ще я можу сказати? Тільки-но спробую завести серйозну розмову, як ти мене спиняєш.

— Серйозність лякає мене, — сказала вона серйозно. — Та й у випадку з тобою я знаю, що ти просто граєшся.

Однак гралася з ним саме вона, розв’язуючи шнурівки на його туфлях із темно-червоної дубленої шкіри, таких, як носять університетські викладачі, тільки-но він устигав зав’язати їх; зрештою Джо пошаркав геть, переможений у своєму марнославстві й охайності, волочачи за собою шнурівки. Його кроки убували на сходах, все стихали й стихали, а грюк дверима став ніби маленьким сучком, фарбованим дерев’яним кілочком, останнім у наборі матрьошок. У вікна, що виходили у двір, зашкреблася пісня шпаків; дикі чорниці сотнями притягували їх до болота. Покинута й незадоволена, лежачи посеред свого ліжка, зненацька знову величезна, Александра, вирячившись у порожню стелю, спробувала повернути те напрочуд чітке й архітектурне видіння маєтку Леноксів; проте спромоглася викликати хіба примарне залишкове зображення — прямокутник виняткової блідості, начеб на конверті, який зберігали на горищі так довго, що марка відстала від нього без жодного дотику.

За відновлення маєтку Леноксів узявся винахідник, музикант та поціновувач мистецтв

СЮЗАННА РУЖМОН

Нещодавно вашій репортерці випало побувати на острові містера Ван Горна — вишуканого красеня з глибоким голосом і елегантно-недбалими, трохи ведмежими манерами, ще недавнього мешканця Мангеттену, а нині — Іствіка.

Саме так, на його острові, бо ж знаменитий «Маєток Леноксів», придбаний цим новим містянином, зусібіч оточений болотами, а в повінь — справдешньою рікою!

Цей цегляний будинок в англійському стилі, зведений близько 1895 року, з симетричним фасадом і масивними димарями з обох боків, новий власник планує переробити під різні потреби: використовувати його як лабораторію для своїх дивовижних експериментів із хімікатами й сонячною енергією, концертну залу зі щонайменше трьома фортепіано (на яких він грає віртуозно, вже повірте мені) і велику галерею, на стінах якої висять разючі роботи таких сучасних майстрів, як Роберт Раушенберг, Клаас Ольденберг, Боб Індіана та Джеймс Ван Дайн.

Наразі триває будівництво ретельно спланованого солярію-теплиці, японської лазні, що радуватиме око розкішним мідним трубопроводом і полірованим тиковим деревом, і тенісного корту з покриттям AsPhlex; приватний острів бринить від звуків молотка й пилки, а прекрасні білі чаплі, котрі традиційно гніздяться в затишку території маєтку, шукають тимчасового пристанища десь-інде.

Прогрес має свою ціну!

Ван Горн, хоч і добрий господар, скромно відгукується про свої ініціативи і сподівається насолодитися самотністю й нагодою зайнятися розумовою працею у своїй новій домівці.

«В Род-Айленді мене приваблюють, — сказав він вашій допитливій репортерці, — простір і краса, притаманні йому, такі рідкісні на східному узбережжі в ці неспокійні, перенаселені часи. Тут я нарешті почуваюся як удома».

«Це неймовірна місцина!» — додав він уже в неформальній розмові, стоячи разом з вашою репортеркою на руїнах старого доку Леноксів і споглядаючи краєвиди боліт, друмлінів[32], каналу, низькорослих чагарників і океану на горизонті, що відкриваються з другого поверху.

В самому будинку, з його обширними просторами підлоги, встеленої кленовим паркетом, і високими стелями, прикрашеними гіпсовими розетками для канделябрів і дентикулярними багетами по боках, було прохолодно того осіннього дня, а більшість обладнання й меблів нового «володаря» була все ще спакована в міцних ящиках, однак цей винахідливий господар запевнив вашу репортерку, що зовсім не переймається приходом зими.

Поверх покрівлі великого даху Ван Горн планує встановити сонячні панелі й таким чином наблизитись до остаточного вдосконалення процесу, який