Джон Апдайк - Іствікські відьми

ніколи не зустрічала жодного, хто вважав би так. Усі вони зрештою виявляються чоловіками, навіть педики.

— А згадай, як ми думали, чи він часом не один з них? А тут раптом він зацікавився всіма нами!

— А я подумала, що ти його не цікавиш, вас обох більше зацікавив Брамс.

— Так, це правда. Так і є. Справді, Александро. Розслабся. Ти звучиш, ніби в тебе страшенна течія.

— Це щось жахливе. Завтра буде краще. Не забудь, цього тижня в мене.

— О Боже, так. Мало не забула. Я ж дзвоню у ще одній справі. Я не зможу.

— Не зможеш у четвер? Що сталося?

— Ну, тобі це не сподобається. Але це знову через Дерріла. У нього є кілька милих невеличких багателів[29] Веберна, які він хоче пограти зі мною, а коли я запропонувала п’ятницю, він сказав, що до нього приїздять японські інвестори, подивитися на його захисний засіб. Я тут ще думала заскочити на Орчард-роуд сьогодні після обіду, якщо хочеш, один з моїх хлопчиків просив прийти подивитися, як вони грають в сокер після уроків, та мені буде достатньо просто хвилинку посвітити обличчям біля лінії…

— Ні, дякую, люба, — сказала Александра. — В мене будуть гості.

— О, — голос Джейн перетворився на лід, темний лід із попелом всередині, ніби намерзлості на алеї.

— Але все можливо, — трохи пом’якшила Александра. — Він чи вона точно не знали, чи в них вийде.

— Люба моя, я все розумію. Не треба ніяких виправдань.

Це розсердило Александру, її змушують виправдовуватися, водночас осаджуючи. Тож вона сказала подрузі:

— А я ж бо думала, що четверги — наші священні дні.

— Так і є, зазвичай, — завела Джейн.

— Щоправда, гадаю, у світі, де більше нічого не існує, немає місця четвергам.

Чому вона так ображається? Її тижневий ритм тримається на непорушному трикутнику, на конусі сили. Однак не можна дозволяти голосу розтягуватись і ось так її видавати.

Джейн почала вибачатися:

— Всього один раз…

— Все гаразд, сонце. Мені лишиться більше фаршированих яєць.

Джейн Смарт обожнювала фаршировані яйця, білі й гострющі від паприки й дрібки сухої гірчиці, гарніровані нарізаною цибулею чи анчоусами, викладеними на кожному фаршированому білку у формі язика ропухи.

— Ти справді завдала собі клопоту приготувати фаршировані яйця? — тужливо спитала вона.

— Авжеж ні, люба, — сказала Александра. — Самі лише старі відсирілі крекери і скисла «Вельвеєта»[30]. Мені пора закінчувати.

Годиною пізніше, задумано вдивляючись через волохате голе плече (з його зворушливим кисло-солодким запахом дитячої маківки) Джона Маріно, коли той, радше заціпеніло, ніж натхненно, товк її, а ліжко стогнало й розгойдувалось під незвичною подвійною вагою, Александра мала видіння. Своїм внутрішнім зором вона побачила маєток Леноксів, ясно, ніби на картинці з календаря, з цівкою диму, яку спостерігала того дня, її жалісне пасмо пари змішане з пафосом, з яким Джейн описувала Ван Горна як сором’язливого і, як наслідок, грубуватого. Дезорієнтований, швидше саме таким здався він Александрі, схожим на людину, що дивиться крізь маску чи слухає, заткавши вуха ватою.

— Господи, та зберися ж ти, — прогарчав Джо їй у вухо й кінчив, безпорадно, запалений власною злістю, його оголене волохате тіло — загартовані роботою м’язи дещо знесилились від достатку — смикнулося раз, двічі, тричі, закінчуючи з легким тремтінням, ніби машина через наріст нагару смикається після вмикання запалення. Вона спробувала наздогнати його, проте контакт було вже втрачено.

— Вибач, — гаркнув він. — Я думав, усе йде прекрасно, але тебе кудись віднесло.

Він також повівся великодушно, пробачивши їй ошматок місячних, хоча крові майже не було.

— Це я винна, — сказала Александра. — Цілком моя провина. Ти молодець. Я налажала.

«Він грає просто казково», — казала їй Джейн.

По пробудженні від її видіння стеля набула раптової чіткості, ніби вона вперше побачила її: байдужа, мертва, квадратна площа, кілька невеличких недоліків у обробці, ледь помітних через мерехтіння цяточок перед очима, лише коли вона змінювала фокус, вони починали пливти, як пуголовки у ставку, як ракові клітини в нашій лімфі. Округле плече й бік Джо були такі ж байдужі й бліді, як і стеля, і так само гладенько помережані цими оптичними недоліками, які зазвичай не належали до її всесвіту, але вже коли втручалися, то було важко скараскатись їх, важко не помічати. Ознака старості. Подібно до лавини, що котиться з гори, ми збираємо в собі немічність.

Вона обмацала свій перед — груди й живіт, залиті потом Джо, — і цим цікавим шляхом її розум повернувся до насолоди його тілом, його губчастою текстурою, вагою, лагідним чоловічим запахом і дивовижною, у світі дрібних див, справжністю. Зазвичай він бував не тут. Зазвичай він бував із Джиною. Він відкотився від Александри зі зраненим зітханням. Вона поранила його середземноморське марнославство. Зверху він був засмаглий і лисий, його блискучий череп дещо зморщений, ніби сторінки книги, залишеної серед роси, і частиною його марнославства було відразу ж надіти свого капелюха. Сказав, що без нього йому холодно. В капелюху він набував молодявого профілю, з гостро гачкуватим носом, таким, як можна побачити на портретах Белліні, і з жовчними западинами під очима. Свого часу її привабив цей вайлуватий, розбещений погляд, цей натяк на свинцевоокого barone, чи дожа, чи мафіозі, котрий ставиться до життя і смерті однаково, зі зневажливим прицмокуванням язиком об зуби. Втім Джо, якого вона звабила, коли той прийшов ремонтувати унітаз, що тік цілу ніч, на перевірку виявився беззубим у цьому сенсі: побожний буржуа, простий, як латунна шайба, засліплений батько п’яти дітей, молодших одинадцяти, родич половині штату. Сім’я Джини напакувала ріднею все узбережжя від Нью-Бедфорда аж до Бриджпорта. Джо був ненажерливий щодо відданості; його серце належало більшій кількості спортивних команд — «Селтікс», «Брюїнс», «Вейлерс», «Ред сокс», «Петс», «Тімен», «Лобстерс», «Мінетмен», — вона навіть не знала, що такі взагалі існують. Раз на тиждень він приходив і товк її з такою ж вірністю. Перелюбство було для нього кроком до прокляття, і він шанував ще один обов’язок, сатанинський. А ще це було чимось на кшталт засобу контрацепції; його плодючість почала жахати його, і що більше його сíм’я поглинала Александра своєю спіраллю, то менше лишалося для Джини. Йшло третє літо їхнього роману, і настав час Александрі завершити його, проте їй подобався смак Джо: солоно-цукровий, як нуга, і те, як мерехтить повітря на відстані дюйма довкола ніжних зморщок його скальпа. В кольорі його аури не було нічого загрозливого чи поганого; його думки, як і водопровідницькі руки, завжди шукали, куди б себе прилаштувати. Доля передала її від виробника хромованої арматури до її монтажника.

Щоб