Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Я б не назвала це пропозицією, скорше це типова нью-йоркська безцеремонність і тицяння носа не у свої справи. Вони там, мабуть, всі лізуть у чужі справи, в які завгодно справи.

— Він захоплюється нами, — не відступала Джейн Смарт. — Питав, чому ми живемо тут, марнуючи свою чарівність на це пустельне повітря.

— Скажи йому, що затока Наррагансетт завжди приваблювала диваків, та й що він сам робить тут?

— Хотіла б я знати, пові… — пропустила «р» у своїй рівній массачусетській манері Джейн Смарт. — Складається враження, що там, де він жив до цього, справи йшли надто напружено. Та й йому подобається весь цей простір у тому великому домі. В нього три піаніно, їй-богу, щоправда, одне з них — фортепіано, і тримає він його в бібліотеці; а ще в нього є такі красиві старі книги, зі шкіряними оправами й заголовками латиною.

— Він пригощав тебе якоюсь випивкою?

— Лише чаєм. Його лакей — з ним він розмовляє іспанською — приніс велику тацю з різними настоянками у смішних старовинних пляшках, від яких віяло, ну знаєш, духом погреба з павутиною.

— Ти ж ніби сказала, що пила тільки чай.

— Ну, насправді, Лексо, може, я трошки й пригубила ожинового лікеру чи того напою, що дуже полюбляє Фідель, називається мескаль; якби знала, що доведеться давати тобі такий детальний звіт, то записала б назву. Ти доскіпливіша за ЦРУ.

— Вибач, Джейн. Певно, просто розревнувалася. Ще й місячні. Вже п’ять днів, від самого концерту, і болить лівий яєчник. Думаєш, це може бути менопауза?

— У тридцять вісім? Та ну, облиш, люба.

— Ну тоді, мабуть, рак.

— У тебе не може бути раку.

— Чому це не може?

— Бо це ти. В тобі надто багато чарів, щоб захворіти на рак.

— Бувають дні, коли мені здається, що в мене нема ніяких чарів. До того ж інші люди також володіють чарами.

Вона думала про Джину, дружину Джо. Мабуть, Джина ненавидить її. «Відьма» по-італійськи буде Strega. По всій Сицилії, розповідав їй Джо, всі вони дивляться одна на одну скоса.

— Бувають дні, коли здається, ніби мої нутрощі вузлами покрутило.

— Сходи до дока Пета, якщо це тебе справді турбує, — сказала Джейн не без співчуття.

Лікар Генрі Патерсон був пухкеньким рожевим чоловічком їхнього віку, зі зболеними, широкими, вологими очима і м’яким, але впевненим дотиком при обстеженні. Кілька років тому від нього пішла дружина. Він так і не збагнув чому й більше не одружувався.

— У нього я дивно почуваюся, — сказала Александра. — Через те, як він покриває тебе простирадлом і щось там робить під ним.

— Бідолаха, а що йому ще робити?

— Не бути таким лицеміром. У мене є тіло. Він це знає. Я це знаю. Для чого прикидатися з тим простирадлом?

— Бо за такі речі на них подають до суду, — сказала Джейн, — якщо в кабінеті в цей час немає медсестри.

Її голос прозвучав роздвоєно, ніби зображення на екрані телевізора, коли повз проїжджає вантажівка. Вона дзвонила поговорити не про це. Мала на думці щось інше.

— Що ще ти дізналася у Ван Горна? — спитала Александра.

— Ну… тільки пообіцяй, що нікому не розкажеш.

— Навіть Зукі?

— Особливо Зукі. Це стосується її. Дерріл і справді доволі цікавий, колекціонує геть усе. Залишився на прийомі довше за нас, а я пішла в «Бронзову бочку» з рештою квартету випити пива…

— І Ґрета була?

— О Боже, так. Розповідала нам про Гітлера, як її батьки не зносили його, бо його німецька була така груба. Мабуть, виступаючи на радіо, він не завжди закінчував речення дієсловом.

— Як же це жахливо для них.

— …і, здається, ти втекла в ніч після тієї жахливої витівки з перлинами бідолашної Френні Лавкрафт…

— Якими перлинами?

— Давай тільки без цього, Лексо. Ти вирішила побешкетувати. Я знаю твій стиль. Ще й туфлі; відтоді вона не встає з ліжка, але, думаю, нічого не зламала; всі розхвилювалися через її стегно. А ти знаєш, що жіночі кістки всихаються вдвічі на старості? Тому вони й хрускотять. Їй пощастило: просто забилася.

— Не знаю, як глянула на неї, одразу подумала, чи буду і я такою ж милою, нудною й настирною в її віці, якщо доживу, в чому сумніваюся. Це було ніби дивитися в дзеркало на своє понуре майбутнє, але мені прикро, я просто оскаженіла.

— Все гаразд, сонце; мені від того ні холодно ні жарко. Я просто до того, що Дерріл затримався, щоб допомогти з прибиранням, і помітив, що, доки Бренда Парслі була на кухні в церкві, складаючи пластикові стаканчики й картонні тарілки, той гівнюк Ед і Зукі кудись здиміли! Зоставивши бідолашну Бренду вдавати, ніби все добре; лишень уяви собі, яке це приниження!

— Їм і справді треба поводитись обережніше.

Джейн спинилася, чекаючи, доки Александра скаже щось іще; тут був один момент, який вона мала добрати й висловити, та її розум був десь-інде, всередині неї розгорталися видовищні образи раку, ніби скупчення галактик, що повагом обертаються в чорноті, то тут, то там упускаючи смертоносну зірку…

— Він такий слабак, — нарешті висловилася Джейн, непереконливо, про Еда. — І чому вона завжди натякає нам, ніби покинула його?

А розум Александри вже линув за коханцями посеред ночі: струнке тіло Зукі, ніби лозинка, з якої зняли кору, тільки з податливими і м’язистими округлостями; вона була однією з тих жінок на грані хлопчачості, чоловічності, однак ефектних, настільки близьких до цієї межі, що їхня жіночність просочилася безвинною енергією, притаманною чоловікам, чиї освячені життя нагадують стріли, пущені у ворога рівними залпами, бо вони наперед навчені від своєї жорстокої хлопчачості, як треба вмирати. Чому вони не вчать цього жінок? Тому, що не правда те, що коли маєш доньку, то ніколи не помреш.

— Може, піду в якусь клініку, — сказала вона вголос, відтрутивши лікаря Пета, — де мене не знають.

— Ну, я придумала б щось, — сказала Джейн, — замість того, аби мучити себе. І бути занудою, якщо можна так висловитись.

— Гадаю, інтерес Зукі до Еда, — кинула Александра, намагаючись повернутись на хвилю Джейн, — частково пояснюється її професійною потребою бути в курсі місцевих подій. Хай там як, а найцікавіше не те, що вона й досі з ним зустрічається, а те, що цей персонаж, Ван Горн, несамовито намагався бути поміченим, тільки-но з’явившись у місті. Це лестить, і я думаю, нам варто замислитись.

— Моя люба Александро, в деяких речах ти й досі жахливо не розкріпачена. Знаєш, чоловік також може бути звичайною людиною.

— Я знаю, є така теорія, але я ще