Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

суспільство, де панує злагода і законність, — було нереальним в Європі, яку потрясав симетричний наступ тоталітаризмів, які на своєму шляху топтали самі підвалини цивілізації, про яку він мріяв для Іспанії. Ортеґа так і не дав собі раду з крахом тих мрій.

Коли часто звертаєшся до творчості письменника — так довго, як я робив це з Ортеґою, — навіть якщо це буде потроху щодня, пізнаєш його так (я хочу сказати — особисто), що, після стількох читань і перечитувань, з’являється відчуття, ніби ти з ним на короткій стопі, бував на тих дружніх зібраннях, які, як описував їх Хуліан Маріас та інші його учні, були пречудовими. Мабуть, він був надзвичайним співрозмовником, дискутантом, викладачем. Читаючи його найкращі есеї, чуєш Ортеґу: його красномовне мовчання, лункий хльост незвичного прикметника, закрутисту фразу, яка раптом обривається, підбивши риску під доводом з риторичним зухвальством матадора. Справжнісінька вистава.

Останніми роками лівиця дуже підірвала авторитет Ортеґи, називаючи його (як це робить Ґреґоріо Моран у книжці «Маестро і пустка: Ортеґа-і-Ґассет і культура франкізму»[28]) таємним поплічником франкістів під час громадянської війни — твердження, яке ґрунтується на непереконливих аргументах, на кшталт того, що сини філософа боролися на боці заколотників, що він дружив і підтримував листування з деякими дипломатами-франкістами чи, скориставшись допомогою посланника франкістів у Великій Британії, намагався опублікувати у лондонському «Таймс» текст, в якому критикував європейських інтелектуалів за те, що вони стали на бік Республіки, не розуміючи до кінця іспанської проблематики. Також не виглядає серйозним — і є попросту пліткою — поголос, згідно з яким Ортеґа через посередництво третьої особи пропонував Франко писати йому промови. Яка нісенітниця! Ніколи не було представлено переконливого доказу цього і в його листуванні немає найменшої вказівки на те, що це правда. Насправді (і книжка Морана знай це показує), якби Ортеґа хотів стати частиною франкістського режиму, той прийняв би його з розпростертими обіймами, бо — нападаючи чи змушуючи його замовкнути — водночас не раз намагався його підкупити. Досить було примкнути до нього публічно. Ортеґа ніколи цього не робив.

Також не дискредитує його те, що він продовжував отримувати належну йому університетську платню, коли досягнув пенсійного віку — людина скромного достатку, він заслужив на цю плату своєю багаторічною працею, — але, без сумніву, було би краще, якби він не вертався в Іспанію і помер у вигнанні або зайняв супротивну і недвозначну позицію відносно диктатури. Бо скількох непорозумінь тоді можна було б уникнути щодо того, ким він був, у що вірив і що обстоював, і як легко нині з нього можна було б зробити політично коректну фігуру. Насправді, коли вибухнула громадянська війна, Ортеґа не став ні на чий бік; зроблений ним вибір було стерто на порох під час протиборства — насправді ще до нього, у заворушеннях, вбивствах і політичній поляризації в часи Республіки, — і він залишився на нічийній землі. Попри це, і знаючи, якою вразливою та відособленою є його позиція, він залишався їй вірним до кінця. Це була непрактична позиція у тій ситуації страшного розколу суспільства і войовничого маніхейства, в якій не було місця відтінкам і поміркованості, але вона була чесною. Той цивільний, республіканський, демократичний, плюралістичний режим, який Ортеґа захищав у 1930-1931 роках у «Республіканському об’єднанні інтелігенції», в кортесах і пресі, аж ніяк не збігався з тим, що встановилося в Іспанії після падіння монархії. Це також не був фашистський путч, тому Ортеґа утримався від того, аби під час війни публічно ставати на бік котроїсь із конфліктуючих сторін, а згодом — примкнути до режиму, який встановили переможці.

У 1945 році Ортеґа повертається до Іспанії, переконаний, що завершення світової війни приведе до трансформації диктатури Франко. То була помилка, і він дорого за неї заплатив, бо на батьківщині (з якої він, до речі, надовго тікав до Португалії) його, з одного боку, осипали прокльонами найреакційніші прошарки режиму, які не пробачали йому антиклерикалізму, а з іншого — йому доводилося, як котові, викручуватися зі спроб реабілітувати його з боку тих, хто хотів використати його і перетворити на фалангістського протоідеолога. Крайнім виявом дурості цих намагань став тиждень духовних практик, організований факультетом гуманітарних наук Мадридського університету Комплутенсе заради «навернення Ортеґи-і-Ґассета», і систематичні заклики з амвонів, аби філософ узяв приклад зі свого колеги Мануеля Ґарсії Моренте, якого таки торкнувся святий дух і наставив на добрий католицький шлях. Ортеґа, попри свій боязкий характер, за який йому докоряють деякі критики, витримав неймовірний тиск, об’єктом якого став — і не лише офіційний, але й з боку людей, які його поважали і яких поважав він, — і не написав жодного рядка, який би спростовував ті ідеї, які напередодні смерті Ортеґи змусили франкістський режим устами Аріаса Сальґадо, міністра інформації в уряді Франко, дати іспанській пресі це гротескне розпорядження: «З огляду на ймовірність можливої кончини дона Хосе Ортеґи-і-Ґассета, цей часопис повідомить новину з повним переліком титулів на дві колонки, додавши — за бажання — лише одну хвалебну статтю, не забуваючи згадати у ній його політичні та релігійні помилки і в жодному разі не називаючи його “учителем”».

Помилки Ортеґи не були помилками боягуза чи опортуніста; щонайбільше — наївної людини, яка вперто намагалася уособлювати собою помірковану, цивільну і реформістську альтернативу в момент, коли та не мала жодної можливості втілитися в іспанській дійсності. Не варто як звинувачення шпурляти йому в лице його нерішучість і сумніви. Вони показують драматичну долю інтелектуала до мозку кісток, який цілком виправдано не сприймав крайнощі, нетерпимість, абсолютну істину, націоналізм і будь-які догми — релігійні чи політичні. Мислителя, який власне через це здавався людиною не з цього світу, старожитністю, коли демократичне співіснування розвіялося внаслідок лютого зіткнення громадянської війни, а згодом — упродовж тоталітарної ночі. Не лише Ортеґу, але й демократичну і ліберальну позицію потрясла і морально знищила гекатомба громадянської війни. І що ж тепер? Хіба ті ідеї Ортеґи-і-Ґассета, що їх однаково зневажали марксисти і фашисти, не є у багатьох сенсах живою, напрочуд актуальною дійсністю в плюралістичній, вільній і громохкій Іспанії, якою вона є нині? Замість того, аби знецінити і викреслити його, сучасна історія підтвердила, що Ортеґа-і-Ґассет є найбільш впливовим і послідовним мислителем, якого за всю свою історію дала демократичній і світській культурі Іспанія. А також тим, хто найкраще писав.

Сучасне ліберальне мислення може багато чого взяти з ідей Ортеґи-і-Ґассета. Передусім заново відкрити: всупереч тому, що, схоже, припускають ті, хто намагаються звести лібералізм до економічного рецепту вільного ринку, рівних правил гри, низьких мит, контрольованих державних видатків і приватизації підприємств, він перш за все є позицією щодо