Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Логіка у цьому була. Керим, як раптом щось не так, крамницю не покине. Тут товару на велику суму, а нас, якщо передумаємо, де потім шукати?

— Добре… — роблю трюк із діставанням грошей «з кишені» і кладу поруч із бланками шість монет по червінцю та п'ять гідністю в один золотий кредит. Погляд чоловіка, що блиснув неприхованою жадібністю, мені не сподобався, тому відразу уточнив: — Коли?

— Завтра в обід приходьте… Додаси п'ятірку — буде до обіду.

— П'ять золотих імперіалів за кілька годин? Зажерлися ви тут. На околиці за такі гроші ціла родина кілька років може жити.

— Ну, і сиділи б собі там… — несподівано зло пробурчав Керим. — Ні... Кожний, хто хоч якусь грошву підніме, одразу в центр преться. І починає смітити ними так, наче останній день живе. А потім дивуються, звідки тут такі ціни.

— Ми не з цих… — примирливо сказала Олена. — Як тільки отримаємо документи, відразу заберемося куди подалі від усіх ваших благ цивілізації…

— Справді? — з жалем зітхнув чоловік, потрапляючи під вплив харизми. — Шкода… Ну, тоді гаразд. Це інша справа.

— Ще питання-прохання можна? — продовжила Олена.

— Ну? — чолов’яга хоч і поплив трохи, і на блондинку поглядав з помітною цікавістю, за вдачею, був той ще хам, тож особливої привітності в його голосі не з’явилося. Очевидно, хотів позбутися нас швидше. — Чого треба?

— Не підкажете, де нам цю ніч перекантуватися?

— Ніч?.. — Керим ще раз ковзнув поглядом по фігурі дівчини. — Тебе можу запросити до себе. А решту… ммм… у Фаїни, якраз учора кімната звільнилася, здається…

— Вибач, — Олена злегка доторкнулася пальчиками до руки господаря крамниці. — Ти мужчина, звичайно, видний. Але, ми разом… — багатозначна пауза, — прийшли й підемо разом.

— Щастить тобі… — всупереч словам, погляд Керима, спрямований на мене, не був надміру дружелюбний. — Нічого… Кімнати у Фаїни великі. Розміститеся. Проводжати не буду, самі ж хочете швидше документи отримати... Не заблукаєте. Як вийдете, зверніть праворуч. Через три провулки Вірменська вулиця. Будинок номер вісім. Повільно постукайте двічі. Пауза. І ще чотири — швидко. Скажете, що від мене. Все, валіть… Завдяки вам на мене чекає безсонна ніч…

Широка долоня згребла з бюро золото, очі ще раз ковзнули по апетитних лініях Лисиці, і чоловік задумливо промовив:

— Трясця… А міг же провести цей час у теплому та м'якому ліжку.