Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

Вчення досягає Японії й розгалужується на різні секти. Найзнаменитіша серед них — дзен. У дзен буддизмі винайшли процедуру, щоб досягти просвітлення. Це можливо лише після років медитації. Це приходить раптово; тут не йдеться про низку силогізмів. Людина повинна раптом відчути істину. Процедура ця зветься саторі{116} і є актом раптовим, підсвідомим.

Ми завжди думаємо такими термінами, як «суб’єкт», «об’єкт», «причина», «наслідок», «логічно», «нелогічно», думаємо про щось одне і про щось йому протилежне; ми повинні відкинути ці категорії. Знавці дзен напучають, що досягти істини можна завдяки раптовій інтуїції, через відповідь, позбавлену логіки. Неофіт запитує наставника, ким є Будда. Наставник відповідає: «Кипарис — це сад». Відповідь така нелогічна, що здатна пробудити істину. Неофіт запитує, чому Бодгідгарма прийшов з Заходу. Наставник може відповісти: «Три фунти полотна». Ці слова не містять алегоричного сенсу; це безглузда відповідь, покликана збудити раптом інтуїцію. Це може бути також удар. Учень може про щось запитати, а наставник відповісти ударом. Існує одна оповідка — звісно, це вигадка — про Бодгідгарму.

Бодгідгарму супроводив учень, який весь час його про щось запитував, але Бодгідгарма не відповідав. Учень намагався медитувати, а через якийсь час відтяв собі ліву руку й постав перед наставником, доводячи в такий спосіб своє бажання бути його учнем. На доказ свого наміру він навмисне відтяв собі руку. Учитель, не звертаючи уваги на його вчинок, який зрештою був дією фізичною, дією примарною, мовив: «Чого ти хочеш?» «Я довго шукав свій розум, але не знайшов», — озвався учень. «Ти не знайшов його, бо не маєш», — підсумував учитель. І тієї ж таки миті учень усвідомив істину, усвідомив, що «Я» не існує, що все примарне. Приблизно в цьому і полягає найголовніше у вченні дзен.

Надзвичайно важко викласти якусь релігію, а надто коли ти її не сповідуєш. Гадаю, важливим є не наше захоплення буддизмом як набором легенд, а наше розуміння його як дисципліни. Як дисципліни доступної, яка не вимагає від нас аскетизму. Буддизм не дозволяє нам і поринути в плотське життя. Він вимагає від нас медитації, але медитації не про наші гріхи, не про наше минуле життя.

Однією з тем медитації у дзен буддизмі є роздуми про те, що наше минуле життя було примарним. Якби я був буддистським ченцем, то думав би зараз про те, що щойно почав жити, що все попереднє життя Борхеса було сном, що вся всесвітня історія була сном. Завдяки інтелектуальним вправлянням ми звільняємося від дзен. Усвідомивши, що «Я» не існує, ми вже не думатимемо, що «Я» може бути щасливим або що наш обов’язок зробити його щасливим. Ми прийдемо до стану спокою. Це не означає, нібито нірвана тотожна сприйняттю думки, і що доказом цього може слугувати легенда про Будду. Сидячи під священною смоківницею, Будда досягає нірвани, а проте протягом багатьох років він і далі живе та проповідує.

Що означає досягти нірвани? Просто, що відтепер наші вчинки не відкидатимуть тіні. Поки ми перебуваємо в цьому світі, ми прив’язані до карми. Кожен наш вчинок тче цю ментальну структуру, що зветься кармою. Коли ми досягаємо нірвани, наші вчинки вже не відкидають тіні, ми вільні. Святий Августин мовив, що коли ми спаслися, то вже не мусимо думати ні про зло, ні про добро. Ми робитимемо добро, не замислюючись над цим.

Що таке нірвана? Добру частину уваги, яку на Заході привернув буддизм, він завдячує цьому красивому слову. Здається неможливим, щоб слово «нірвана» не містило чогось чудового. Що таке «нірвана» дослівно? Це умирання, угасання. Припускалося, що коли хтось досягає нірвани, він угасає. А коли помирає, це велика нірвана — умирання. Всупереч такій інтерпретації один австрійський сходознавець зауважив, що Будда вдавався до тогочасної фізики, а поняття угасання тоді не було таким самим, як зараз: вважалося, що вогонь, коли гасне, не зникає. Вважалося, що вогонь продовжує жити, що він триває в іншому стані, тому слово «нірвана» не означало обов’язково умирання. Воно може означати, що ми триваємо в інший спосіб. У спосіб, незбагненний для нас. Узагалі метафори містиків — це метафори провісницькі, але буддистські не такі. Коли мовиться про нірвану, не мовиться про вино нірвани чи троянду нірвани, чи обійми нірвани. Її порівнюють радше з островом. З островом, незрушним під час бурі. Її порівнюють з високою вежею або із садом. Це щось таке, що існує самостійно, поза нами.

Моя сьогоднішня розповідь фрагментарна. Було б безглуздо викладати вчення — якому я присвятив стільки років і в якому так мало тямлю — з наміром продемонструвати музейний експонат. Для мене буддизм — не музейний експонат: це путь спасіння. Не для мене, але для мільйонів людей. Це найпоширеніша в світі релігія, і — гадаю — я з належною поштивістю виклав її цього вечора.

Поезія

Ірландський пантеїст Скот Еріугена сказав, що Святе Письмо містить нескінченну кількість смислів і порівняв його з багатобарвним пір’ям павича. Через кілька століть іспанський кабаліст прорік, що Бог створив Святе Письмо для кожного з Ізраїлевих синів, а відтак Біблій існує стільки, скільки й її читачів. З цим можна погодитися, якщо взяти до уваги, що Він автор і Біблії, і долі кожного з її читачів. Ці два судження — про багатобарвне пір’я павича Скота Еріугени і про відповідність кількості Біблій кількості її читачів — можна вважати двома доказами: кельтської уяви — перше й східної уяви — друге. Наважуся, однак, зауважити, що обидва вони точні не лише щодо Святого Письма, а й щодо будь-якої книги, вартої того, щоб її перечитувати.

Емерсон{117} зазначив, що бібліотека — це чарівний кабінет із багатьма зачарованими душами. Вони прокидаються, коли ми кличемо їх; поки ми не розкриємо книжки, вона — в буквальному, просторовому сенсі слова — є предметом, однією з-поміж інших речей. Коли ж розкриємо, коли книжка знаходить читача, відбувається естетична подія. І — варто додати — та ж таки книжка змінюється для самого читача, бо змінюємося ми, бо ми (тут я хочу навести улюблену цитату) є рікою Геракліта, який мовив, що сьогодні людина не та сама, якою була вчора, а завтра буде не такою, як сьогодні. Ми безперервно змінюємося, і можна стверджувати, що кожне прочитання книжки, кожне нове її прочитання, кожний спогад про це прочитання оновлюють текст. Текст також є