Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

Це може привести нас до теорії Кроче (можливо, не найбільш глибокої, зате, поза сумнівом, найменш згубної) про те, що література є експресією. Це приводить нас до іншої теорії Кроче, про яку зазвичай забувають: якщо, література є експресією, а література створена зі слів, то мова також є естетичним явищем. Це щось таке, з чим нам важко погодитися: думка, нібито мова є естетичним явищем. Майже ніхто не сповідує теорії Кроче, але всі постійно до неї вдаються.

Ми кажемо, що іспанська мова мелодійна, англійська — багатозвучна, латина має виняткове достоїнство, якого прагнуть усі мови, що виникли згодом: тобто до мов ми застосовуємо естетичні категорії. Помилково вважається, нібито мова відповідає дійсності, чи то загадковому явищу, яке ми називаємо дійсністю. Правда полягає в тому, що мова — це дещо зовсім інше.

Подумаймо про щось жовте, блискуче, мінливе; це щось часом перебуває на небі, і воно кругле, іншим разом — дугоподібне, воно зростає і зменшується. Хтось — ми ніколи не взнаємо імені цього хтось — наш предок, наш спільний предок, назвав це щось словом luna[47], словом різним у різних мовах і по-різному вдалим. Як на мене, грецьке слово selene надто складне для місяця, в англійському moon є щось повільне, щось таке, що зобов’язує голос до несквапності, яка личить місяцю, щось схоже на місяць уповні, бо воно майже кругле — починається майже з тієї самої літери, якою завершується. Що ж до слова luna, то це чудове слово, яке ми успадкували від латини, спільне для нашої мови й італійської, складається з двох складів, з двох частин, що, можливо, є зайвим. Португальське lua здається менш вдалим; у французькому lune вчувається щось загадкове.

Та оскільки ми розмовляємо по-іспанському, зупинімося на слові luna. Подумаймо про те, що хтось колись вигадав слово luna. Безперечно, перша вигадка могла бути цілком інакшою. Чому б нам не зупинитися на першій людині, яка так чи інакше вимовила слово luna?

Є одна метафора, яку я наводив багато разів (вибачте мені монотонність, але я маю стару пам’ять, якій понад сімдесят років), — це перська метафора, яка мовить, що місяць є дзеркалом часу. Вислів «дзеркало часу» відтворює ламкість місяця, але й вічність також. У цьому суперечність місяця, такого прозорого, такого незначущого, а проте вимірюваного вічністю.

Німецькою слово luna чоловічого роду. Тож Ніцше мав можливість завважити, що місяць — чернець, який заздро дивиться на землю, або кіт (Kater), який топче зоряний килим. Граматична категорія роду також впливає на поезію. Сказати «місяць» чи сказати «дзеркало часу» — це дві естетичні дії, хіба що друга є дією другого порядку, оскільки вираз «дзеркало часу» складається з двох частин, а «luna», мабуть, слово більш точне, яке краще розкриває поняття «місяць». Кожне слово є поетичним твором.

Вважається, що проза ближча до дійсності, ніж поезія. Гадаю, це не так. Існує приписуване прозаїку Орасіо Кірозі{118} твердження, згідно з яким, коли холодний вітер дме з боку річки, слід писати просто: холодний вітер дме з боку річки. Кірога, якщо це справді його слова, либонь забув, що цей вираз так само далекий від дійсності, як і холодний вітер, що дме з боку річки. Що ми тут відчуваємо? Відчуваємо рух повітря, який називаємо вітром; відчуваємо, що цей вітер дме в певному напрямку, з боку річки. І з усього цього вибудовуємо щось таке складне, наче якийсь вірш Гонгори чи вислів Джойса. Повернімося до фрази «вітер дме з боку річки». Ми створюємо підмет: вітер, присудок: дме та обставину з боку річки. Все це далеке від дійсності; дійсність — це щось набагато простіше. Ця обрана Кірогою начебто прозаїчна, навмисно прозаїчна звичайна фраза насправді є складною, є структурою.

Візьмімо знаменитий рядок Кардуччі{119} «зелена тиша полів». Можна подумати, ніби тут укралася помилка, ніби Кардуччі поставив епітет не на те місце, він би мав написати «тиша зелених полів». Лукаво чи пишномовно він переставив епітет і мовив про зелену тишу полів. Перейдімо до сприйняття дійсності. Що таке наше сприйняття? Ми відчуваємо водночас багато речей. (Слово річ, можливо, занадто субстантивне). Відчуваємо поле, широчінь поля, відчуваємо зелений колір і тишу. Самий лише факт, що для тиші знайшлося якесь слово, є естетичним образом. Вжити слово «тиша» до тієї обставини, що поле безгомінне, це вже естетична дія, поза сумнівом, смілива для свого часу. Коли Кардуччі мовить «зелена тиша полів», він говорить щось близьке й водночас вельми далеке від тієї безпосередньої дійсності, як коли б він сказав «тиша зелених полів».

Існує й інший знаменитий приклад цієї фігури мови — неперевершений рядок Вергілія Ibant obscuri sola sub nocte per umbram («Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони»)[48]. Облишмо per umbram, що закруглює вірш, і розгляньмо «йшли у самотній ночі вони» (Еней і Сивіла). Слово «самотній» (sola) у латинському тексті звучить сильніше, бо стоїть перед словом «крізь» (sub) sola sub. Нам могло б здатися, що тут змінено порядок слів, адже природно було б сказати «йшли самотні крізь пітьму ночі». Спробуймо, однак, відтворити цей образ, подумаймо про Енея й Сивілу, і ми завважимо, що образ «йшли у самотній ночі крізь пітьму вони» такий же близький нам, як і якби ми сказали «йшли самотні крізь пітьму ночі вони».

Мова — творіння естетичне. Гадаю, щодо цього не може бути жодних сумнівів, і одним із доказів цього є те, що коли ми вивчаємо якусь мову, коли мусимо розглядати слова зблизька, ми сприймаємо їх як красиві чи некрасиві. Вивчаючи мову, людина розглядає слова через лупу й думає: це слово некрасиве, це гарне, це занадто важке. Цього не відбувається з рідною мовою, де слова не здаються нам відокремленими від дискурсу.

Поезія, каже Кроче, це експресія, якщо вірш є експресією, якщо кожна зі складових частин вірша, кожне його слово є експресивними самі по собі. Ви скажете, що це загальник, що це загальновідомо. Але справа в тому, що поезія — це не книжки в бібліотеці, не книжки в чарівному кабінеті Емерсона.

Поезія — це зустріч читача з книгою, це відкриття книги. Існує й інший естетичний досвід, що є миттю — також дивовижною, — коли поет задумує твір, коли він відкриває чи вигадує твір. Як відомо, в латині дієслова «вигадувати» й «відкривати» — синоніми. Все це узгоджується з теорією Платона, з його твердженням, що «вигадувати», «відкривати» означає «згадувати». Френсіс Бекон додає, що, якщо