Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Та випустила мою руку із замку своїх долонь і пішла виконувати вказівку. З кімнати долинуло бадьоре запитання Ніка:

— Він шо, вирішив здохнути?

Емма, висолопивши від старань язик, сунула щось холодне під пахву.

— Ян — міцний горішок, — кинула вона у відповідь, — впорається!

— Ще б пак, — я видав глухий смішок. Тіло відразу озвалося нестерпною ломотою, і я зігнувся від болю.

— Ян, лежи спокійно, — з благанням в очах прошепотіла Мія, — не сіпайся, будь ласка!

— Я й так у вашій владі, дорогі дівчата!

— Слава Богу, що ти не втратив свого дебільного почуття гумору, — підколола мене Емма, — отже, йдеш на поправку.

Ми обмінялися змученими усмішками, і Емма поклала біле вафельне полотно мені на груди. 

— Тридцять дев'ять і один, — констатувала вона, змінюючи термометр на манжетку тонометра.

— Я вмираю, лікарю?!

— Краще замовкни, га, — процідила Емма, вдивляючись у циферблат тонометра. 

Я повернув голову в інший бік. Там сиділа Мія.

— Не падай духом, Ян!

— Мені не дозволено, — спробував пожартувати, але жарти вийшли пласкими, — адже поряд такі красуні сидять!

Мія подарувала мені легку посмішку, показуючи свої милі ямочки на щоках. Від чого на душі стало якось легше. 

Це була щира усмішка від викраденої дівчини, до якої я ставився як останній ідіот. А вона допомагає та переживає за мене. Допомагає тому, хто хотів залишити її у лісі без грошей та одягу.

Як таке може бути? Де вона черпає цю доброту до таких людей, як я?

Мія поклала свою руку на лоба, ніжно погладжуючи шкіру великим пальцем.

— Залиш її так, будь ласка, — без роздумів попросив її, відчуваючи, як приємний холод полегшує мої муки.

— Йому терміново потрібні антибіотики, — Емма схопилася з ліжка і закружляла по кімнаті, ретельно перевіряючи речі, — чорт, де ж вона? 

Судячи з її стривоженого обличчя, Емма шукала свою сумку для екстрених випадків, як вона її називає. Адже у звичайному житті Емма — хірургічна медсестра, з плаваючим графіком добу через три, тому всі медикаменти та засоби для надання першої допомоги у неї із собою.

Нерозбірливий крик Ніка з сусідньої кімнати потонув у дещиці моєї свідомості. Картинки скаженим калейдоскопом закрутилися перед очима, і я знову почав відключатися. 

Мія розгублено підвелася, уточнюючи щось у Емми. Я спробував схопити її за руку, але лише безсило смикнувся. Може це наслідки лихоманки, але чомусь мені хотілося, щоб ця нестерпна багачка була поруч. 

— Ось, випий, — мене розбурхала Емма і без роздумів засунула в рот гірку пігулку.

— Фу, що це?

— Пілюля від словесного проносу, — саркастично простягла вона, — останнім часом часто від нього страждаєш.

Сперечатися було даремно, до того ж, я не в тому стані, щоб сперечатися через таку дрібницю. Підвівшись на ліктях, я вихопив у Емми пляшку з водою і прополоскав рот від неприємного післясмаку ліків.

— А тепер лягай та відпочивай. 

— Я й так вже лежу, — невдоволено простягнув і сіпнувся від мокрого рушника, покладеного Мією на плече. Приємний холод прибрав ниючий дискомфорт у м'язах, і я повністю розслабився.

— Стеж за його станом, поки я зганяю за антибіотиками та їжею, — долинув шепіт Емми, — якщо що, клич Ніка.

— Гаразд...

— І давай йому багато пити! Не можна допустити зневоднення!

— У мене зневоднення швидше від вашого перешіптування станеться, ніж від лихоманки, — простогнав, намагаючись лягти якомога зручніше. 

— Не бузи там, — гаркнула Емма, кинувши серйозний погляд на мене, мовляв, ще в мене получиш, — я побігла. Постараюся не затримуватись!

— Піцу візьми, — навздогін крикнув їй Нік. Господи, а цьому аби пожерти.

Мія постояла пару секунд поруч, видно роздумуючи, що їй зараз потрібно зробити, а потім спитала банальне: 

— Тобі краще? Емма казала, що пігулка подіє через п'ятнадцять хвилин.

— Якщо моя кров за годину не згорнеться, то буде краще, — видавивши з себе подобу посмішки, я сіпнувся. Біль іржавим цвяхом пронизав поранене плече.

— Тобі допомогти? — злякано кинулася до мене Мія.

— Злиняй, я хочу поспати! 

Тепер вона почала мене дратувати своєю гіперопікою. Хотілося тиші та спокою.

— Обов'язково хамити?

— Іди, — безладно помахав їй рукою.

— Господи, ти нестерпний, — останнє, що я почув, перш ніж забутися неспокійним сном.

Мене раз у раз кидало в жар і без зупинки показувало кошмари: ось нагрянули люди Артема і катують Ніка і Емму, ось його багата дружина закопує мене в могилу, присипаючи зверху пухким снігом замість землі.