Мирослава Горностаєва - Атарінья

покровителя. Він заліз до Маглора на коліна і заховав

личко в його розпущених косах.

- Ну, що оце з тобою робити, - лагідно мовив

співець, - хочеш ночувати у мене?

- Заспівайте, - прошепотів Ельрос, - я не хочу на

той шлях, я заблукаю в тумані… Заспівайте – я

побачу море і місячну доріжку по якій уплив

корабель Еаренділя…

Маглор глянув на мене.

- Переночуєш тут? – спитав, - Не боїшся?

- Не бачити нікого з вас є для мене великим

щастям і невисловленою радістю, - відповів я з

чисто доріатською ввічливістю, - бажаю, щоб

вас не бачили ні Ітиль, ні Анара.

- Ти добре вмієш ранити словами, - мовив співець, - тільки маю до тебе прохання -

мене. Не мого брата, з нього задосить страждань.

З цими словами він вийшов з покоїку, несучи Ельроса на руках. Я перечекав хвилину, а

тоді забрався за гобелен і трохи відчинив дверцята.

26

Сусідній покоїк був схожим на мій, однак меблі в ньому були трохи іншими… Два столи, якісь підставки, держачки… Письмовий стіл з шухлядками… А біля столу стояв

Маедрос, і Лаїрасул оправляв на ньому вбрання – нічний оксамитний халат кольору

стиглої вишні. Рукави у халату були довгі і закривали кисті рук. Лаїрасул – тепер я не

сумнівався в наявності у Нолдор синдарських рабів, та ще й таких ницих, котрі

обожнюють своїх хазяїв – оправив пояс халату, і Маедрос опустився в кріселко біля

столу. Лице Феанорінга було таким блідим і

змученим, що я аж зрадів з того.

- Можливо ви бажаєте послухати музику

флейти? – запропонував Лаїрасул, - я

покличу Руссе, він якраз є вільним від варти.

- Ні, дитя моє, - відповів Маедрос своїм

сріблястим голосом, наче надтріснутим на

високих нотах, - я хочу побути сам.

Лаїрасул тихо зник. Маедрос взяв перо, взяв у

лівицю, з чого я зробив висновок, що він, напевне,

шульга, і подивився на протилежну стіну. Там

висіло випалене на дереві зображення неймовірно

вродливого Ельда, волосся якого було заплетене у

дві коси, перевиті стрічками.

- Ти не знаєш, Фіндекано, на що я

перетворився, - сказав Маедрос стиха, -

добре, що не знаєш. Обітниця… Я говорив тобі колись, що це Морготова прищепа.

Так воно і вийшло. Тепер і Амбаруссар десь там, поруч з тобою… О, Суддя не дасть

нам, синам Феанаро, загинути у справедливій битві, як тобі. Ми всі поляжемо у

братовбивчих війнах, тим більше, і зосталося нас – я та Макалауре. Ти хоч приснися

мені, мій відважний брате, мій Астальдо… Назви мене орочим поріддям – тільки б

побачити тебе таким, яким ти був на отій нашій учті у Гімрінгу… Веселим і

сповненим життя. О, соколе мій…

Він дістав з шухлядки оправленого в шкіру зшитка і почав його гортати. Читав довго, потім щось писав на окремому листочку. Тоді поволі прочитав вголос з того зшитка:

«Рудий, я вірю в нашу перемогу, бо інакше саме існування світу втрачає сенс. Ніч

минає, Майтімо, милий… Я вже бачу проміння світанку».

- Останнім, що ти побачив, були вогняні бичі барлогів, - прошепотів Маедрос, - і в

цьому моя… моя провина. Це я взяв на службу вастаків, це я повірив, що Ульдор з

родом його дотримають присяги, це я не встиг затулити тебе від булави Готмога хоча

б і власним тілом… Це я…

З зітханням він поклав зшитка і листочка до шухлядки і підвівся з крісла. Світло лампи

Феанора, яким освітлювався покоїк згасло, що мені не дуже-то завадило – я мав ельфійський

зір і прекрасно бачив у темряві. Однак в мою щілину нині видно було лише столик і порожнє

кріселко.

Я вибрався з-за гобелену і впав на широке ложе, що колись належало Амроду та Амрасу з

одним бажанням – помсти і смерти. Я не насмілювався зізнатися навіть самому собі, що

ненавиджу я не рудого Феанорінга, а срібноволосу жінку в сріблястій сукні і з сяючим

каменем на грудях.

Наступного дня я не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Цим, здається, ніхто не

переймався, однак мені принесли до кімнати поїсти і дали спокій. Ельрос весь час був

біля Маглора – мій брат і той зрадив мене.

Через вікно я побачив,