Мирослава Горностаєва - Атарінья

- Ходімо, Ельронде Еаренділіон, - сказала вона, - я покажу тобі дещо…

Невеличкий закритий дворик в глибині саду був весь обставлений мармуровими подобами

Ельдар. Але Ельронд одразу кинувся до парної скульптури якраз навпроти входу.

Високий Ельда обіймав за плечі другого, трохи нижчого на зріст. Вони напевне сказали одне

одному щось дуже смішне, бо високий сміявся вже відкрито, а той, що понижче, намагався

втамувати сміх. Волосся другого Ельда було заплетене в коси, перевиті стрічками…

- Майтімо, - сказав Ельронд з такою ніжністю в голосі, що у Нерданель запекло там, де, як вона вважала, вже давно не було серця, - Майтімо… А той, другий, то напевне

Фінгон… Фіндекано…

- Вони були оtorno – побратимами, - сказала Нерданель, - ближчими за братів… Я

хотіла подарувати це Фіндекано, але тоді між моїм чоловіком та його братом, батьком

Фіндекано, були… певні негаразди. Я не встигла – скульптура зосталася тут… Часом

сюди приходить Анайре – подивитись на сина…

Жінка обійшла дворик і зупинилась біля єдиної закритої полотном скульптури.

- Поглянь, - сказала, - одного разу Майтімо приснився мені… таким.

На мармуровій, якійсь перекошеній глибі висіло тіло Ельда. Саме висіло – митцеві вдалося

домогтися такого ефекту, хоча насправді скульптуру було вибито в глибі. Зап’ясток в

лещатах страшного ланцюга, вигнуте стражданням тіло, лице сповнене муки і незломлених

ще гордощів… Ельронд застиг перед каменем, потім затулив обличчя руками.

- Це… - вишептав, - це ви… Як ви змогли… Як….

- Коли мене чергового разу називають матір’ю тварей, - мовила Нерданель, - я знімаю

полотно і дивлюся… довго дивлюся… Справедливість… Я теж давно не вірю… в

справедливість.

Ельронд взяв полотнину і дбайливо вкрив нею скульптуру.

- Я цього не знав, - мовив, ніби виправдовуючись, - я взагалі тоді нічого не знав… Але

ви… Ви – великий майстер, вельможна…

- Мій чоловік вважав, що я займаюся дурницями, - сказала Нерданель з легкою

насмішкою. – мало кому відомо, що донька Магтана є скульптором. Я вмію навіть

кувати мечі – незгірше за Феанаро. Однак Великий Митець ніколи не визнавав в мені

навіть одробини таланту. Він завжди говорив – твоїми найкращими скульптурами є

твої сини.

- Справедливість… - вимовив Ельронд, - не диво, що ви в неї не вірите… Але ходімо…

Я бачу тут подоби Амрода та Амраса, онде Маглор з арфою… Мені здається, що я у

Мандосі, наодинці з тінями загиблих.

В альтанці Нерданель налила гостеві гарячого quenilas і спитала:

- І що ж зробив тоді Майтімо?

- Зоставив мене без солодкого, - відповів Ельронд з похмурим усміхом, - я такого

ніколи не бачив… Це страшне і прекрасне в своїй люті лице раптово стало спокійним.

Ніби вулкан втягнув в себе лаву…

25

- Дитино, - сказав Маедрос рівно, - йди до своїх покоїв. Лаїрасул принесе тобі вечерю.

Повчись трохи чемности – не завадить. І ще, Лаїрасуле… Солодкого гостю не

подавай.

Лаїрасулом, виявляється, звали срібноволосого підлітка. Він ухопив мене за руку, доволі

нечемно, і потягнув вгору по сходах, при чому шипів, наче змій:

- Тебе варто вбити, доріатське жабеня… Твої предки ховалися в Гондоліні та Доріаті, в

той час, як мій володар з братами та воїнами утримував північний рубіж… Боягуз і

нащадок боягузів – ти насмілився плюнути в лице найвідважнішому воїну Ендоре!

Твій пращур Тургон покинув своє становисько в Неврасті, відкрив оркам дорогу до

Гітлуму від затоки Дренгіст. Князь Фінголфін, а потім Фінгон Відважний змушені

були розполовинити своє військо, щоб прикрити західне крило… Тургону, бачте, явився Вала Ульмо… Вала Ульмо являвся і великому Фінроду, але Фелагунд не

відкликав своїх братів Ангарато та Айканаро з Дортоніону, де вони і загинули… Мого

володаря зрадили огидні вастаки, смертні, котрим Моргот пообіцяв Гітлум як

винагороду… Вони обернули проти мого князя зброю, і він не встиг, чуєш – не встиг

врятувати князя Фінгона. Якщо ти ще раз повториш вголос оцю гидоту, я відріжу тобі

гидкого орочого язика.

Коли я зостався сам в покоїку загиблих близнят, то не став сидіти тихо і не сповнився каяття.

Я обстежив всі шафки, всі шухлядки – і таки знайшов те, на що сподівався: гарнесенького

мисливського ножа в шкіряних піхвах. Ножа я заховав під килимком і почав простукувати

стіни, бо відчував за гобеленами протяг. Я віднайшов в одній зі стін за гобеленом

незаригльовані дверцята, котрі вели до сусіднього покоїку. І ледве встиг замаскувати сліди

своїх пошуків до приходу Ельроса.

Ельроса привів до покоїку Маглор. Співець сумовито

глянув на мене, але не дорікнув ні словом. Вслід за

ними Лаїрасул вніс тацю з вечерею. Личко малого

пажа, а чи слуги було сповнене обурення – він грюкнув

тацею об стіл і щез, наче дим.

Ельрос, однак, не хотів зоставатись сам, без