Мирослава Горностаєва - Атарінья

що Маедрос кудись пішов разом з Келебрімбором. Скориставшись

цим, я тут таки проник до його покоїку і розпочав свою помсту.

27

Напевне, в мені таки забагато людської крові, якщо взяти до уваги те руйнування, що я

сотворив. Дивуюся тільки, як ніхто не прибіг на грюкіт, а втім, вдень у коминній залі не

було нікого, рівно як і в спочивальнях другого поверху. По

спочивальні кружляв вихор з подертих листків, списаних

віршами, статуетки я поскидав зі столика на підлогу, якесь

чудернацьке приладдя погнув і поламав, чорнило розлив, вивернув в ту калюжу одяг з шафки ну й наробив ще

багато чого. Опісля подався до покоїку близнят і почав

очікувати наслідків.

Наслідки не забарилися – коли стемніло, до мене увірвався

Лаїрасул. Він ухопив мене за перемазані чорнилом руки і

відважив такого ляпаса, що я аж похитнувся. Однак тут

таки зумів звільнитись і вчепився юному Ельфу нігтями в

обличчя.

Лаїрасул був від мене старшим і вже навчався мистецтву

війни. Тож скрутив він мене одразу, ухопив за косички і

поволік до покою Маедроса через потаємні дверцята.

Феанорінг стояв посеред розгромленого покою не

розгніваний – приголомшений… На ньому було брунатне

полотняне вбрання, пропахле димом і кузнею. На правиці

– знов та сама латна рукавиця з заліза… Пам’ятаю, що

здивувався – чого це він її постійно носить, навіть коли на

скрипочці грав, то не зняв з руки.

- Це зробило воно, - оголосив, важко дихаючи, Лаїрасул, і Маедрос глянув на мене не

гнівно, а так, як гордий бранець дивиться на своїх мучителів, - гидке орченя навіть

ще не змило чорнило з лап. Мій князю, дозвольте лишень – і поганець довго буде

згадувати сьогоднішній день.

Маедрос мовчки дивився на розлитий атрамент. Калюжа зачорнила йому носок чобітка з

замші.

- Лаїрасуле, - мовив він стиха, - я розбив багато живих дорогоцінностей… І пролив на

землю червоний атрамент. З тих речей, що у мене зосталися, до Мандосу не візьмеш

нічого – а отже, не варто й побиватися. Однак, я не потерплю розгардіяшу в своїх

покоях. Нехай винуватець цього безладу прибере все тут… по можливості. Але – не

смій діяти силою. Я бачу – ти його бив?

- Мій князю, - мовив Лаїрасул аж ніяк не винувато, - воно дряпалося незгірш за дику

кицьку. Я мусив захищатися.

Я намагався дивитись на Феанорінга зло і безстрашно. Але мене вразив отой його погляд, погляд особи, котра терпить муки ні про що не прохаючи, і ні нащо не сподіваючись.

- Ти мене почув, Ельронде Еаренділіон. – сказав князь, - Прибери за собою безлад. Ти

не вмієш тримати себе у жмені, зовсім, як твій родич Турін. Мені оповідали, що, коли

цього воїна прихистив у Доріаті князь Тінгол, котрийсь Ельф з народу Нандор сказав

щось лихе про матір та сестру цього Туріна. Будь-який Ельда викликав би на двобій

насмішника, який перейшов межу. Однак, Турін не задовольнився поєдинком, а почав

знущатись над необережним Нандо, і те знущання закінчилося смертю. Глумитися

над супротивником можуть тільки орки… або люди. Я убивав – в Альквалонде, в

Доріаті, в Гаванях. Убивав Квенді. Але мій меч ранив лише hrоа14, і ніколи – fеа. Тобі, дитя, можливо варто розібратись, до якої раси ти належиш – забагато бо намішано

ріжної крові в твоїх жилах. Лаїрасуле – простеж, щоб він зробив все як слід. Але руку

на нього не зводь.

14

Hrоа – тіло, плоть

28

- Згідно наказу, - буркнув Лаїрасул.

Маедрос вийшов, а срібноволосий напівСинда зашипів на мене, мов дика кицька:

- Ти все почув. За роботу.

- Не дочекаєшся, - огризнувся я, - можеш мене вбити.

- Не дочекаєшся, - сказав Лаїрасул з не меншим єхидством, - я… Я тебе висічу…

- Що? – не зрозумів я.

- Коли я був зовсім малим, - сказав Лаїрасул з нехорошою усмішечкою, - то батько

якось взяв мене з собою до селища вастаків. Вони тоді були нашими союзниками… І

там я бачив, як сікли провинного раба. Я не збираюся з тобою панькатись. Або ти тут

усе прибираєш, або я беру ременя, і приступаю до покарання.

Весь вечір я чистив загиджений покоїк. Серце моє стискалося від жаху – нарешті…

Нарешті я побачив справжні обличчя своїх полонителів. Я є рабом, і цей Лаїрасул є

рабом, тільки привілейованим… І він може мене висікти… Я навіть чорнильну пляму

відшкріб пісочком під пильним поглядом срібноволосого слуги. І повернувся до своєї

кімнати не просто змученим – виснаженим.

Брат не ночував зі мною і цієї ночі… Слабосилий, мов Адан з найгірших, він прагнув

пісень Маглора, щоб жити у рабстві. Я вийняв зі сховку ножа і став очікувати.

За гобелен