Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

з них так само мічені — «Петром», «Раєю» і «Льовою». Розширюю коло пошуків і знаходжу в кущах сиротливі «Галю» та «Женюшку». На деяких екземплярах я бачу залишки розмоклого паперу невідомого призначення. Все це дуже дивно. Збираю іменні яблука, поки Макс нарешті гукає мене.

— Ти посиди в машині, я віддам білизну, — кажу йому і швиденько прямую до хвіртки.

Тьотя Рая годує курей. «Тіпу-тіпу-тіпу-тіпу», — медитативно лунає на весь двір її голос, і кури кудкудакають, лізуть одна одній на голову, дзьобають просо з брудної металевої миски. Я делікатно кахикаю, привертаючи до себе увагу.

— А, Женічка, — невиразно каже тьотя Рая, — ти поклади там…

— Дякую за все, — кривувато відповідаю, кладу білизну і ключ на лаву, барюся якусь мить і все-таки не витримую: — А ви не знаєте… що це?

— О, — розглядає вона вміст моїх кишень без особливого подиву, — то твій дід на Новий год іногда робив, — пояснює і знову впирається в мій нерозуміючий погляд. — Ну, яблука зимні. Якщо на них на початку сезона, поки ще зелені, щось наліпити, це місце не покрасніє. Дід вирізав букви з газети, клеїв вишневим клеєм на яблука, а потім уже осенью знімав. І на Новий год усім їх дарив.

— А всім — це кому?

— Ну, всім, — дивується тьотя Рая.

І правда, скільки їх тут лишилося — три з половиною каліки. А «Женюшка»… Приїхала нарешті по своє яблуко.

— То ви роздасте їх? На Новий рік? — викладаю яблука.

— Конечно, конечно! — старанно киває головою тьотя Рая, і я розумію: робити їй більше нічого…

Ми прощаємось, я сідаю до машини, заводжу мотор і до кінця нашого провулку бачу в дзеркальці на лобовому склі стріху дідової чи, точніше, Миколиної хати.

— А постав мені щось таке, — кажу я Максові.

— А поставлю, — усміхається він, зосереджено прокручуючи коліщатко айпода.

Минувши лісок і поле, виїжджаю на трасу, закурюю й набираю швидкість.

ІНШИЙ РАКУРС

Вогко й вітряно було в цьому дворі, замкненому посеред кількохжовтувато-линялих сталінок. Люди підходили, юрбилися купками, тихо перемовлялися; на делікатній відстані від них стояв напоготові свіжовимитий пазик. Його водій, вусатий дядько у шкірянці, терпляче курив і смачно чвіркав на асфальт — треба було чекати. Рипнули двері під’їзду, всі обернулися на звук: дві жінки винесли табуретки, за ними похмурий чоловік у чорному костюмі притягнув віко домовини. Хтось охоче поспішив на допомогу — покрутили кришку, чіпляючись рукавами за бордовий шовк, виміряли відстань, встановили табурети, перевірили їх на хиткість. І знову стало тихо, ніяково. Водій автобусу викинув недопалок і одразу ж підкурив нову сигарету, знічев’я блукаючи поглядом довкола. Щось привернуло його увагу: у вікні другого поверху стояв хлопець з фотоапаратом. Шибки блікували, але було видно, як він фотографує все, що тут відбувалося, раз за разом дивлячись на екран фотоапарата і знову починаючи клацати. Дядько дещо спантеличено сплюнув, навіть механічно роззирнувся — що тут фотографувати? А хлопець і далі знімав, однак якоїсь миті зненацька щез: водієві навіть здалося, що він просто впав кудись униз. Минув деякий час, але дивний незнайомець у вікні більше не з'являвся. Тьху, — водій укотре сплюнув на асфальт. Серед присутніх пробіг легкий шепіт, але з іншого, ясна річ, приводу. Рипнули двері під’їзду…

Костя спробував перевернутися. Щось боліло, але так одразу важко було визначити, що саме. Порухав пальцями рук, ніг — усе ніби працювало, тільки внизу заніміло. Обережно розпрямивши одну ногу, Костя полежав трохи, відчув, як гарячі мурахи зашкребли його лапками. Боковим зором зачепився за чорне тільце «нікона», відкинутого на підлогу під час падіння. Зараза. Глибоко зітхнув, поповзом рушив по слизькому паркету. З-за вікна глухо долинали звуки похоронної музики. Він дотягнувся — дисплей перекреслила свіжа тріщина. Ну звісно. Не міняючись на обличчі, Костя заплющив очі. Але цієї ж миті пролунав дверний дзвінок.

За останній рік ця була третьою. Вона совалася у кріслі, тримаючи в руках пошарпаний файлик із документами. Акуратно зашиті колготи, темна спідниця, всіяна котячою шерстю. Губи прикушені — і розплилися б в усмішці, якби не цей його тон. Але не витримала, все одно заторохтіла знову.

— Ви подивіться паспорт, київська прописка, ось, бачите. І трудова. Ну, я зараз без трудової, але все-таки. Раніше в НІІ мікроприборів робила… Потім з дітками, тепер от чотири роки з людьми сиджу. А я дзвонила, дзвонила… Ви не відкривали. Ну, думаю, піду. Але ще постояла.

Костя нетерпляче посовав комп’ютерною мишкою — Т-34 обійшов його і тепер лупашив ззаду. Надія Степанівна знічено замовкла.

- Іноді доведеться чекати довго, — повільно, акуратно пережовуючи слова, сказав Костя, дивлячись у монітор. — Я вас не знаю і поки що не можу дати ключа. А ходжу я не дуже швидко.

Надія Степанівна з розумінням старанно закивала, але погляд її зрадливо вперся в інвалідний візок, у якому Костя сидів за письмовим столом перед великим монітором.

— Візком я не користуюся, — продовжив він, і його співрозмовниця знову швидко кивнула. — Сидіти зі мною не треба. Вам доведеться приходити кілька разів на тиждень. Обов’язки прості — купувати продукти, трохи прибирати, прати, іноді оплачувати квитанції чи виконувати якісь дрібні доручення. Також не розмовляти зі мною. Це ясно?

Надія Степанівна розгладила файлик на колінах, документи його не цікавили. Хлопець виглядав дивакуватим — блідий, похмурий, худий, давно не стрижений; сидить у самих трусах, розтягненій футболці й кедах на босу ногу, говорить таким тоном, а самому років двадцять, двадцять два? Надія Степанівна ковзнула поглядом на стелажі з книгами — пилюки ж там! Велика квартира, три кімнати, здається. Оплату, щоправда, обіцяє нормальну, а їй потрібні гроші, дуже потрібні. Щось там на моніторі бігало й лунко гупало. Все це було якось дивно.

— Готова приступать до роботи, — кривувато усміхнулася.

Костя спритно крутнув коліщатко візка і, відштовхнувшись ногою, зробив різкий пірует до підвіконня, на якому лежала його скалічена камера.

— Треба віднести фотоапарат до ремонтної майстерні. Ось адреса. Сподіваюся, ви не зникнете з ним так одразу. Це все, я вас проведу.

Незграбно підвівшись і спершись на стіну, Костя трохи постояв і повільно рушив, намагаючись втримати рівновагу. Надія Степанівна розгублено підскочила і взяла своє пальто.

А між тим, не розмовляти було найважче. Вона приходила вже втретє, дзвонила у двері, чекала хвилин зо п’ять, а може, й десять. Двері відчинялися і Надія Степанівна повільно йшла за Костею вузьким коридором, несвідомо підлаштовуючись під його хитку ходу. Потім їхні шляхи розходилися: Костя завертав до своєї кімнати; Надія Степанівна перевдягалася у ванній в робочий халатик, підв’язувала хусткою волосся