Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

по неї до фітнес-центру, де вона віднедавна завзято зганяє зайві кілограми шейпінгом, я випадково проникла на територію її секретів. Вони існують — її секрети, подумала я. Світ не перевернувся, він просто вкотре змінив мені оптику для сприйняття навколишньої дійсності. Так чи інакше, все одно тепер під час сімейних недільних сніданків, які, попри будь-які катаклізми, за багаторічною традицією відбуваються спільно, ніяково буває спостерігати за материними руками, за цим буденним вичавлюванням апельсинів, намазуванням хліба, доливанням кави зі старого порцелянового кавника, й одночасно уявляти ці руки, цей сонний ненафарбо- ваний рот біля чужого тіла вдвоє молодшого від батька чоловіка.

Макс — той, узагалі, в питаннях подвійного дна почувається як риба у воді, з року в рік витончено вици- ганюючи для свого продакшену проекти у всевладних вершителів рекламістських доль, знаджуючи їх своєю чарівною запобігливістю, примудряючись урвати жирніші бюджети і при цьому ж заплатити потім якомога менше своїм робітникам-фрілансерам.

Здається, дід був єдиним із моїх знайомих, який ніколи не грав у такі ігри, але він жив у зовсім іншій, без перебільшення, паралельній реальності…

Уже геть споночіло. Я стелю Максові на ліжку, а сама затишно мощуся біля груби на ослінчику, кутаюся у важку ковдру, відчуваючи навіть крізь джинси її цупку вовну. Слухай, не дивись на мене так, я не психую, не відкриваю новий театральний сезон, не готую ніяких хитрозашиф- рованих обрйз; просто ляж уже нарешті, заліпи собі вуха репом, дай мені послухати цей дощ, не бери дурного в голову, перетерпи таку ніч у старій, сирій незбагненній для тебе розвалюшці, й уже завтра все буде по-іншому; мені просто доведеться поводити себе адекватно. Молодець, ти завалюєшся, вмикаєш плеєр, відвертаєшся до стіни. Вибач, я ж не знала, що ти будеш тут таким зайвим.

Підкладаю дрова знову і знову. Жарини ворушаться, переливаються всіма відтінками червоного і, майже згас- ши, раптом знову розгоряються, починають жваво лизати духмяні смолисті цурки. Вже завтра все буде по-іншому. Ми прокинемося в Миколиній хаті, будемо сонними, розбитими; ранкове світло сухо заливатиме кімнату, оголятиме всі буденні, зовсім не поетичні деталі, і я спокійно попрощаюся з цим чужим уже будинком і поїду додому — жити й далі своїм життям. Усе буде нормально. Я буду, як завжди, їсти, спати, купувати, писати, говорити, дихати… Що я їстиму? Звичні мюслі з молоком на сніданок і яку- небудь складну їжу на вечерю, напевно знаючи з телевізійних програм і маминих напучень, що пастеризоване молоко містить антибіотики, базарні фрукти — нітрати, сира риба — глисти, а вуглеводи з білками не поєднуються. Спати? Спати я буду з Максом, приблизно три-чотири рази на тиждень, напевно не знаючи досі, що з цього буде далі. Ще я питиму фільтровану воду й нефільтро- ване пиво; свідомо дихатиму три години на тиждень під час занять йогою і куритиму весь інший час; оточуватиму себе ікеївськими речами на один-два сезони і бачитиму їх довкола себе десятиліттями; забігатиму раз на місяць на якусь виставку — подивитися на чергового щура на таці, та раз на тиждень виходитиму в ніч — побачити всіх дуже потрібних мені людей. І я регулярно дзвонитиму мамі й обговорюватиму з нею ліки-одяг-машини-інше та ніколи не говоритиму про любов-гідність-совість-тощо. І що там уже бути дріб’язковою — час від часу приходи- тиму на великі сімейні святкування, і відповідатиму на доброзичливі питання родичів, і слухняно гортатиму фо- тоальбомчик скількись-юрідної сестри, і вже напевно вихвалятиму її купальник та не помічатиму драглистого тіла на тлі морського узбережжя Анталії в кращому випадку чи басейну того самого курорту — в гіршому. І я зніматиму з ланцюжка кулон і вішатиму на нього хрестик, перш ніж піти раз на півроку до церкви. І — так, авжеж — носитиму під джинсами старі колготки, коли знатиму напевно, що їх ніхто не завважить.

Урешті-решт, я ще писатиму. І чекатиму дзвінків. І відповідатиму слухавці: «Конечно, я понимаю». Адже кілька років тому мені пощастило зав’язати контакт з одним із провідних російських телеканалів, після чого я вже продала йому низку сценаріїв. Щоразу при цьому мені так само, як і тепер, доводилося вносити в них безкінечні правки, свідомо винищуючи всі специфічні деталі, спрощуючи діалоги, приставляючи спотвореним таким чином виродкам ручки й ніжки від чужорідних типових гарнітурів. Тим не менше, це працювало і працює досі: конвеєр мірно рухається, сотні кіностудій збирають пазли нехитрих картин, мільйони глядачів тиснуть на кнопки своїх пультів, рейтинги телеканалів зростають, я отримую і проїдаю гонорари, плачу за квартиру, латаю нерви морями, і коловорот пріоритетів тимчасово втрачає свою очевидність.

Здається, дощ ніколи не закінчиться: шумить, і шумить, і шумить… Тихенько причиняю заслінку, підіймаюсь, розминаю затерплі ноги, лізу до сплячого Макса під ковдру. Довго не можу заснути і в повній темряві все-таки слухаю — нікуди від нього не дінешся! — цей бляшаний звук води. Уже завтра все буде по-іншому. Вже завтра все буде по-іншому.

Мені здається, насправді, там, за вікнами, хтось плаче. Але хто?

5

Дощ скінчився. Раненько я вже встигла сходити на цвинтар і тепер повертаюся до будинку. Могила діда — спокійна, стримана. Сподіваюся, тьотя Рая посадить на ній барвінок чи що там… Я йду, чвакаю старими дідовими гумаками і намагаюся не розплескати глухий тягучий біль у потилиці. Здається, продала би зараз душу за чашку кави, але до неї — хоч-якої, розчинної, з пластикового стаканчика, з мильниці — так чи інакше, мінімум півгодини їзди.

Макс, умитий, бадьорий, стоїть на ґанку й курить. Він уже зібрав наші речі і навіть вимив учорашні тарілки, про що й повідомляє доволі кокетливо, на моє щастя. Я усміхаюся йому, прямую до хати, збираю постіль, швидко оглядаю кімнату в пошуках забутих речей і, не виявивши таких, зачиняю вхідні двері.

- їдем? — питає Макс. — Ща, я тільки…

Він зникає в дерев’яному будиночку за повіткою, а я знічев’я походжаю двором. Сірий убогий ранок; скільки їх ще попереду — таких? Бездумно кружляю городом поміж невикопаної картоплі, топчу патички чорного, мертвого бадилля, потім мені це набридає і я підходжу до яблуні. В пожухлій вогкій траві де-не-де прозирають замурзані яблука, що нестривожено долежали у своєму сховку до зими. Присідаю, викочую собі якесь, починаю його обтрушувати і знаходжу на репаному червонястому бочку слово «Мирося». Кілька секунд я лише тупо роздивляюсь бліді, але доволі читабельні літери — вони не намальовані, ні, вони явно вкарбовані в яблучну шкіру від самого народження, і це мене бентежить. Машинально намацую інші плоди: деякі