Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

…Написавши все це, нарешті зупиняюся і міркую. Ліс, риба, какао, Воннегут, рябушки… Певно, виходить так, що я несвідомо акцентую на фактурних деталях, від чого образ діда дещо міфологізується під моїм суб’єктивним, та ще й трохи захаращеним, за строком давності, поглядом. Можливо. Хоча я, звісно, не напишу тепер, що дід Валя був сивочолим могутнім красунчиком (в останні роки його і без того хирляве тіло добряче покрутив ревматизм), і що з рота в нього пахло винятково м’ятою (навпаки — від діда завше гостро шибало тютюном)… Так чи інакше, якщо моя розмальовка пам’яті зберегла переважно чисті кольори, значить, ці враження були все-таки сильнішими, пріоритетнішими?

Дитячі спогади не претендують на об’єктивність. Але інших у мене майже немає. Я не пам’ятаю, не знаю тепер, чи дід колись очевидно кривив душею, чи тріпав комусь нерви, чи спрощував нічим не заповнені вечори міцними напоями, чи скакав у гречку з тими бабами, що приносили нам іноді молоко у трилітрових запотілих банках. Але я пам’ятаю, як він, мудруючи вибагливі сніданки, незмінно наспівував «Ріо-Ріту», як розставляв по хаті склянки на п’ятикопієчних монетах для мишей, аби не використовувати менш гуманні пастки, як терпляче колупав і розгладжував рядно поміж п’ялець своїми зашкарублими долонями, як робив губами оте незбагненне «пу-у-у», коли замислювався…

Пам’ятаю також, як одного разу мій начебто не релігійний і не тонкосльозий дід Валя дуже зблід і перехрестився, побачивши, як в одному дворі зрубали рясно квітучу, повітряну від білих цяточок вишню, прив’язали до машини з причепом і кудись потягли через весь центр села. «А це гріх, Женюшко, — глухо сказав тоді дід. — От вилупки. Наче дівку за коси».

4

Я підкидаю дров до груби, готую їсти, відмиваю стареньку клейонку на столі; я намагаюся будь-що не зупинятися, адже тоді в око неодмінно впадає в’язка вудочок за етажеркою, або закладки у книгах, або баночки з наклейками, на яких дідовою рукою намальовані кріп, червоний перець та інші невпізнанні об’єкти. Все це тривожить мене: у присутності таких простих і буденних речей гостріше прорізається дідова відсутність.

Макс, незадоволений, демонстративно байдужий, лежить на канапі зі своїм ноутбуком, але він не заважає мені. Сирість в’язко лоскоче під одягом, я вдвічі енергійніше дзвякаю перемитими тарілками, перебираю дідову минулорічну консервацію, тягну до печі задубілі ковдри і будь- що намагаюсь не зупинятися.

Утім, доводиться. Ми сідаємо на маленькі табуретки перед вогнедишною заслінкою, тримаючи на колінах тарілки з паруючою картоплею. Макс великодушно наливає мені трохи віскі з фляги, я їм, п’ю, обм’якаю і відчуваю, як десь у животі щось надламується й обривається донизу, наче крига, підточена лагідною весняною водою. Дрова тихо потріскують, задушливими хвилями гаряче дихають мені в обличчя, і здається, що шкіра поступово дерев’яніє, зсихається; очам навіть боляче кліпати. У такому напівмороку можна сидіти безкінечно, слухаючи, як у шиби тихо стукає дощ.

— А може, все-таки поїдемо? — вириває мене із прострації Макс, ліниво граючись запальничкою. — У мене роботи просто до фіга.

Я мовчу. Його кишеня раптом укотре за цей день напружується нетерплячим вібруванням, і він, різко альо- каючи, виходить на ґанок. «Ні, ми не будем селити групу в готель на один день, — долинає до мене один із голосів його внугрішньоофісного образу. — Ну і що такого, що просто з потяга на зйомку? Душ? Заплати їм на п’ятдесят гривень добових більше, і це компенсує душ із туалетом разом узяті…»

Щось не так із моїм життям. Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном, і мене підмлоює виразне усвідомлення — щось не так із моїм життям.

Просто дерева стали великими, люди — маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. Ось і вся драматургія.

А може, справа втому, що вік природним чином змінив мені оптику для сприйняття навколишньоїдійсності. Хоча, зрештою, чому тільки мені? Все закономірно. Нарешті стало абсолютно зрозуміло, що ніхто з нашого багатообіцяю- чого курсу драматургів досі не поспішив виправдовувати кредит виданої нам свого часу довіри. І на все є причини, які не мають нічого спільного з тими максималістськими поглядами, які в сімнадцять-вісімнадцять-дев’ятнадцять років були єдиним паливом, на якому ми тоді трималися. Варто спробувати, і я дуже добре уявляю наш курс, тих- нас, із широко заплющеними очима, в рамки яких аж ніяк не вміщалося все побачене, вихоплене, вкрадене в навколишнього світу, що безперестану зблискував у ті часи численними гранями. Я бачу, ясно бачу ці десять світлих голів, які схилилися над своїми конспектами, трепетно виводя- чи щось не менш значуще, ніж «Мистецтво — це…», і мені хочеться наблизитися впритул до кожної з цих напружених потилиць і самими губами тихесенько протягнути голосом своєї мами: «От ба-ачиш».

На все є причини. Знеохочені реаліями нашої кі- ноіндустрії, яка так мало скидається на університетську атмосферу виховання в дусі чуйної єврейської сім’ї (де метода похвали апріорі переважає критику), мої однокурсники переважно обм’якли, розсипалися; двоє народили й заспокоїлися, кілька інших подалися на телебачення і в рекламу, ще двоє перекваліфікувалися на зоїлів, обрушившись із неочікуваною, але симптоматичною злобою на своїх колишніх колег.

Мабуть, я єдина з нашого курсу, хто безпосередньо займається професією. Але тут, саме тут я затинаюся на цьому слові й марно шукаю власну потилицю, до якої наблизитися впритул ніяк не виходить. Прррофффесія. Квадратна, поважна, дещо мужикувата, вона зовсім не схожа на ту пружну, вишукано-знервовану, дещо манірну Драаамааатургію, якої нас вчили добрі, надзвичайно далекі від реалій учителі. Нинішні ж правила цієї гри направду виглядають приблизно так: уніфікуючи до невпізнанності риси місцевих локацій у кадрі, змінюючи написи, прапори й номери машин, переозвучуючи окання українських акторів на акання і, загалом, вправно готуючи такий специфічний ґрунт для проростання нової безіменної реальності, дволикі януси київських кіностудій безперервно множать за подібними до мого сценаріями «телемувіки» для замовників братньої держави. Інших варіантів майже не існує в умовах теперішнього кінорин- ку, й варто лише одного разу домовитися з собою про це, як стає легше дихати.

Утім, всі без винятку — нерозлучні з елегантними домовленостями на користь власної совісті!

Мій батько, що працює головбухом елітного ресторану, вже давно не приховує від мене своєї чорної магії, й завжди невідомо, з якого саме циліндра він витягне чергового кроля для податкової.

Із матір’ю все ще складніше. Якось, заїхавши без попередження