Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

Першого разу вона довго драїла цю квартиру — помила вікна, перетерла вологою ганчіркою сотні книг, викинула позаторішні майонези і крупу з сонними черв’ячками, відшкребла іржаву пащу унітазу, замочила сірі фіранки в тазику. Потім стало очевидно, що регулярного прибирання потребує лише Костина кімната: в інших він просто не бував, вилазки на кухню й до туалету були нечастими. Судячи з кількості продуктів, він узагалі забував їсти, а якщо їв, то обмежувався найпростішим — пельмені, хліб із маслом, чай. Фруктів та овочів у його списку продуктів не бувало ніколи, проте завжди були сигарети — Костя багато курив.

Цього разу Надія Степанівна не витримала, зварила йому борщ. Потім довго зважувалася перейти до найважчої частини програми.

— Костічка, ти… ви б дали мені тут провітрити? — зазирнула вона до сизого від диму його барлогу.

Костічка навіть не повернув голови — на екрані перед ним бігав танк, безжально зминаючи під собою кущі й дерева. Мишка тремтіла під напруженою рукою.

Надія Степанівна зітхнула й почала шарудіти віником. Якийсь час було тихо.

— Що ви там готували? — спитала раптом Костина спина.

— А можна розмовляти?

— Якщо я запитую.

— Борщ.

— Я не їм борщу.

І знову мовчання. Неприємний, похмурий. Ще й по- пахує: ванну Костя також забуває вчасно відвідувати. Але борщ — їв! Це точно. Надія Степанівна перевірила потім: було явно менше.

Фотоапарат забрати з майстерні не вийшло — сказали, що треба зачекати, поки привезуть якусь детальку. Зате вона познайомилася з його сусідкою. Старенька суха бабуня тягла громіздкі пакети сходами вгору. Надія Степанівна зупинилася. Вона теж була не юною, м’яко кажучи, але все ж років на п’ятнадцять молодшою. Допомогла, розговорилися про погоду. Вже відчиняючи двері своєї квартири, з якої потягло їдким котячим духом, бабуня поцікавилася причинами візиту Надії Степанівни до цього будинку. Ах, Костя. Костя — хворий. Але це й так ясно. Квартира — батьківська. Раніше до нього ходила прибиратися інша жінка, така руденька. І ще інші були. Батько вмер, але вже давно, мати підженилася десь в Італії, але те добре, що принаймні надсилає гроші; на інвалідську пенсію не погуляєш. Хоча Костя й так не гуляє, він останні кілька років узагалі не виходить зі своєї квартири (зі своєї кімнати — думає Надія Степанівна). А інвалідний візок йому держава вже два місяці як дала, що є, того не відняти. Ось лише в їхньому домі немає ліфту, бачте, як воно виходить, поки дотягнеш ті пакети, то й здохнеш непомітно, спасибі за допомогу, таке життя, а ви заходьте, як раптом що.

А потім вони посварилися. Доволі безглуздо насправді. Після розмови з Костиною сусідкою Надія Степанівна не спала півночі. Найбільше її вразив діагноз: не помічала вона в ньому нічого такого. Та й не зовсім зрозуміло, чому він тоді так ходить. Ну, лікарям видніше, звісно. Але ж… скільки йому — двадцять? Двадцять два? Бідний хлопчик!

Наступного ранку вона прийшла до нього не за графіком. Костя нічого не сказав, мовчки відчинив, мовчки пошкандибав до своєї кімнати. Надія Степанівна якось по-новому подивилася вслід його кощавій спині з виразними ребрами й рішуче рушила на кухню.

Дещо вона принесла з собою, дещо треба було зробити на місці. Розібрала сумки з баночками й мутнуватими пластиковими коробочками, в яких проглядалося щось слизьке-рожеве й рубіновий вінегрет. Набовтавши тіста, почала смажити млинці. «Быва-ает все на свете хорошо-о, в чем де-ело, сразу не поймешь, пум-пум-пум-пум…» — навіть забулася Надія Степанівна, але, спритно промазуючи пательню шматочком оплавленого сала, раптом підняла очі й осіклася: у дверях стояв Костя й спостерігав за нею.

— Я просив вас нічого не готувати.

— А я й не готую.

Крапелька тіста зрадливо зірвалася з ополоника й за- шкварчала на розпеченій сковороді.

— А це що?

— Непросто.

— Я все одно не їстиму.

Надія Степанівна зім’яла край фартушка в долоні й сказала те, про що зараз же пошкодувала:

— Але ж борщ ів.

— Не їв.

— Та їв же. Ти… ви просто забули.

Костя дивився холодними очима.

— Я нічого не забув.

— Костя, ти не думай, — продовжувала ніяково бгати тканину Надія Степанівна, — я все розумію.

— Що ви розумієте?

— Ну, що ти забуваєш. Іногда…

— Я нічого не забуваю.

— Костічка, ти не думай, я знаю про твій діагноз… Я все розумію.

— Який діагноз?

Надія Степанівна стояла вже вся червона, як садова троянда. Вона зняла запітнілі окуляри й усоте поправила своє давно не фарбоване, залежале волосся.

— Ну… склероз же.

Потім Костя довго кричав на неї якимись страшними словами. Надія Степанівна не могла так швидко втрапити набряклими ногами до своїх чобіт. Серце шалено калатало, баночки нервово подзвякували в сумці — Костя таки запхав їй усе назад, тільки вже спечені млинці залишив. Ну і нехай! Її ноги й так тут більше не буде! Можна подумати. Придурок нещасний! Хоч би помився. Козел, вонючка! Не подобається борщ — то гімна з’їж. Наступного разу вона все йому скаже, все-все, хай навіть не сумнівається! Інвалід нещасний. Вонючка…

Інвалідом нещасним Костя став якось зненацька. Це не входило в його плани. В його плани входили завершена аспірантура, дисертація, одруження з Настею і так, дрібниці: новий мотоцикл, подорожі, конкретно: на острів Комодо, за давньою мрією — сноркелінгом і триметровими драконами, власна квартира, вивчення німецької та, можливо, китайської, а чом би й ні, це було би круто.

Одного разу вони мчали заміською трасою: десь там, за Києвом, було чисте озеро, хотілось скупнутися.

Стрункі коричневі ноги міцно обіймали Костю з двох боків. Нещодавно він сховав обручку до мильниці, з якою вона ходила до басейну; сказала, що стрибала від радості в душовій, навіть розплакалася. Тепер напівпорожньою трасою мчали двоє щасливих головастиків у шоломах, — за кілька місяців із них мали б вирости нові, вже цілком дорослі люди. І раптом сталося щось дивне. Він не зрозумів. Перед очима все різко попливло, спалахнуло — здалося, осліп буквально за одну мить. Костя не запам’ятав, як саме спромігся зупинити свій круїзер, різко з’їхавши з траси на узбочину. Зовсім поруч оглушливо скрекотали якісь комахи. Липка цівка поту залоскотала під футболкою. Втім, запаморочлива сліпота минулася. Він заспокоїв трохи перелякану Настю, навіть купався з нею до вечора. Нічого їй не розповів.

Деякий час усе було, як завжди. А потім це сталося знову. І ще раз — на роботі. Костя тимчасово сховав мотоЦикл до старого, в минулому батьківського гаража. Насправді було ще дещо. Останнім часом усе частіше бували моменти, коли Кості