Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

Поліція арештувала Ганку невдовзі після втечі Січинського з в’язниці. Підставою для затримання слугувало чиєсь непідтверджене свідчення, начебто якась жінка на дуже деренчливому військовому ровері їздила туди-сюди вулицею Липовою в переддень утечі. (Вулиця Липова переходила в головну паркову алею, звідки до в’язниці лічені хвилини.) Під час допиту Поліківна підтвердила опінію про своє «визивне» поводження і відмовилася не тільки відповідати польською, але й розуміти її. Допит провели німецькою та українською мовами. Нічого нового не дізнавшись і ні на чому її не піймавши, слідчі були змушені відпустити Ганку протягом наступного дня.

У житті Січинського Поліківна з’явилася вже після того, як його засудили до смертної кари. Їхні заручини відбулись у в’язниці. Стати нареченою смертника — дуже екзотичне рішення. Супроводити коханого на його останньому шляху до шибениці — дуже особлива місія. Офіційний статус нареченої прирівняв дівчину до найближчої родини ув’язненого. Це дозволяло їй навідувати Мирослава не менш як шість разів на рік.

З усього цього випливає здогад, що насправді йшлося не про кохання, не про любовний захват юної ідеалістки національним героєм. Ні, то було щось інше: таємне завдання організації, замаскована під наречену революційна подруга, співучасниця змови. Завдання було успішно виконано, Січинського визволено, дальшої гри в закоханих не вимагалось. І тому — жодного розпачу від прощання. Та й жодного прощання загалом.

11

Чи Мирослав Січинський міг узагалі кохати? Чи ця потреба жертвувати ворогом і собою спиралася лише на велику ненависть, а чи й на таку ж велику її протилежність?

Суттєве і цілком несподіване свідчення його душевних борсань міститься у п’ятому, написаному в ув’язненні, листі до Михайла Грушевського. З останнім його міг познайомити кузен Володимир Темницький, на той час партійний лідер соціал-демократів. Особисте перетинання Січинського з усілякими видатними діячами тієї доби є взагалі чимось надзвичайним і досить промовистим.

Свої листи майбутньому Голові Центральної Ради Січинський писав упродовж семи-восьми років і з різних приводів, але переважно з усілякими проханнями. Дослідникам відомо лише сім таких листів. Але саме у п’ятому міститься щось більше, ніж тільки прохання.

Якщо хаотичну, не завжди виразно сформульовану і, як на теперішні часи, доволі застарілу мову Січинського перефразувати на зрозуміліший для нас лад, то в листі можна прочитати таке: «Ви вже звернули увагу, Високоповажаний Пане Професоре, на те, що останнім часом серед нашої молоді почастішали самогубства, лише протягом останніх осені й зими таких випадків трапилося п’ять, а весна мала принести цілу серію дальших. Одним з недавніх самогубців став і мій рідний брат Мстислав Січинський. За півроку після його смерті хотів застрелитися мій приятель, що його я люблю більше, ніж самого себе (тут і далі підкр. моє. — Ю. А.), Микола Цеглинський. Ви, Пане Професоре, знаєте, що таке мати найдорожчого приятеля, тож не здивуєтеся, коли я скажу, що поклявся відібрати собі життя ще того ж дня, що й Микола. Хоч моє життя складалося цілком непогано, і горя жодного я досі не зазнав, та й братова смерть не вразила мене так глибоко, щоб я прагнув відмовитися від вродженої оптимістичної візії. Проте без Миколи я жити не зміг би, і якби він таки справді заквапився на той світ, то я стояв наступним у черзі, а після мене, мабуть, і ще кілька друзів нашого кола. Щодо себе я був упевнений, щодо В., Н. і Т. я міг про таке здогадуватися й дуже за них боявся. Про жодного з них ніхто не міг би сказати, що він помер через політичні цькування. Зате про нас із Миколою міг би (наша боротьба за виборчу реформу). І коли я отак уже ступив однією ногою на інший, затемнений бік світу, передчуваючи до того ж, як стану прикладом для наслідування в усьому нашому поколінні, в мені з новою силою ожила давня ідея про вбивство графа Потоцького. Я виношував її протягом двох років — як і розповідав про це на процесі. Але що я на ньому не розповів — це що останньою причиною для мене стала не смерть Каганця, а перспектива самогубства мого дорогого приятеля. Я про це не сказав ні адвокатам, ні суддям, бо не хотів і не хочу применшувати об’єктивні причини замаху суб’єктивними».

Далі з листа випливає, що збереження в таємниці особистих мотивів його злочину для автора понад усе: «Навіщо комусь знати, що смертю великого ворога я намагався врятувати життя приятеля? Супротивник використав би це як зброю і вдав би, що історичних (sic! — Ю. А.) і політичних причин не було зовсім. Тому я дуже прошу: спаліть цього листа».

Але звернімо принагідно увагу: попри таку сувору таємність, Січинський усе ж іде на крайній ризик і, хоч листа може бути перехоплено й перлюстровано, нелеґально, через своїх людей у в’язниці, таки наважується відіслати його Грушевському. З усього випливає, що втрати друга він боїться значно більше, ніж самовикриття.

Ще нижче Січинський викладає суть свого задуму — через убивство намісника потрапити до в’язниці й так відволікти друга від суїцидальних намірів, мобілізувавши його натомість на підпільну роботу щодо його, Січинського, визволення. При цьому слід було обов’язково уникнути смертного вироку. В той же час його не можна було уникати, вдаючи, наприклад, психічно хворого, бо це демотивувало б Цеглинського і загалом знівелювало б «історичні й політичні причини».

У листі про це мовиться так: «Допоможіть мені врятувати приятеля. Йому знову загрожує самогубство. Я вже не маю щодо цього певності й можу навіть сподіватися, що він уже не прагне цього переважно заради мене. І все ж існує побоювання, що неврастенія переможе нашу близькість. Якби це трапилось, я вже не став би йти на той світ слідом за ним. Таку дію могли б витлумачити як моє каяття, а я ніколи в тому вбивстві не покаюся. Але без нього моя неволя буде мені гіркою, а свобода пустою й безбарвною. Зрештою він і сам по собі багато чого вартий, шкода, щоб такий загинув. Не гнівайтеся на нього за те, що не вилікувався замахом 12 квітня і, замість рятувати мене з тюрми, повертається до своїх весняних намірів. Він дуже бідний і хворий, але саме тепер зібрався визволяти мене».

Метою листа, що його Грушевський усе-таки не спалив (як історик, він, мабуть, принципово не палив жодних паперів), було, як бачимо, виблагати хоч якусь допомогу любому другові: «Чи будете в силі, Пане Професоре, підшукати для нього таке літературне заняття, завдяки якому він міг би вижити? Він зовсім розсварився