Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

Чи справді Грушевський доклав руку до витягання хворого бідолахи з боргової та екзистенційної ями — невідомо. Існують підстави сподіватися, що так. У будь-якому разі друг, про якого так настійливо благав Мирослав Січинський, ні того самого, ані одного з наступних років не помер. Ба більше, він поступово видряпався з депресії та нужди, став на ноги, почав жити, працювати, під час війни прагматично виїхав до Женеви, а звідти до Америки. Там нарешті й відбулася зустріч, про яку обидва могли тільки снити протягом довжелезних восьми років.

Америка — це там, де збуваються сни.

12

Отже, Цеглинський. Микола Цеглинський, син літератора та редактора «Зорі» Григорія Цеглинського, сам теж літератор, соціаліст і довершений іпохондрик. Микола Цеглинський — ось ім’я справжньої причини, через яку 12 квітня 1908 року невідомий досі відчайдух цілих чотири рази вистрілює в головного урядника всієї Галичини. Цілих чотири рази, хоч вистачило б і перших двох. Потім граф Потоцький умирає приблизно з годину.

Допоможіть мені врятувати приятеля.

16 березня 1979 року його вбивця Мирослав Січинський, 92-річний пожилець будинку перестарілих у Вестленді неподалік Детройта, вмирає трохи довше. Медичний персонал закладу вже й не надто бореться за життя тепер як ніколи самотнього стариганя, що час від часу повторює незрозумілою мовою незрозумілу фразу: «Миколо, Миколо, мій коханий ангеле». Ні, вони до останньої хвилини виконують усе як належить. Але чуда не станеться — і вони це знають. От у цьому й річ.

Січинському це врешті набридає, і він, уже від’єднаний, підводиться з ліжка. Він знову в одязі наглядача і з накладними вусами — точнісінько, як тієї ночі. Мабуть, так буває завжди, коли вдається вирватись. Йому вже навіть подобається цей колихкий, немов по канату, вихід з в’язниці назовні, коли виявляється, що повітря є сукупністю невидимих і гойдливих драбин, яким наразі не видно кінця десь угорі над великим озером Мічиґан. Одна драбина переходить у другу, щабель за щаблем: «Зараз, Миколо, зараз. Май ще трохи терпіння».

Це сходження, хоч і здавалося безкінечним, усе ж одного разу закінчиться. І як же здивується новопреставлений товариш і брат усіх людей Мирослав, побачивши на підступах — до чого? — той велетенський, залитий світлом приймальний покій, а в ньому вже несила буде очам розібрати ні сліпучих облич, ні постатей. Тільки голос, м’ясистий, рівний і ніби вчора чутий, ніби вчора прошитий аж чотирма кулями, гучно віддасть розпорядження далі за інстанціями: «Телеграфуйте до цісаря — він уже тут!»

Тільки от Цісар цього разу зовсім не той, що минулого.

Розділ шостий. Юліус, або Темне індиґо

Це про нього, про Юліуса Ґродта, читаємо у «Фізіономічних фраґментах»[10]великого Лафатера (1775): «Що за нелюцький нилюд! Що за потвір! Оден у своїм роді такий! Втілений Сатан! Убійник без милосердя і стриму! Набухлий злостию, як упир кровию, мовчан і тихоня!» І кількома рядками нижче: «У злодіяннях без необхідности чи потреби ни знав той бахур (Юліус Ґродт. — Ю. А.) жадної міри, мордував діви, жінки, рідну матір і діти; скупердяй, котрого жаден мораліст не витлумаче, жаден комидіянт не представит, жаден піїт не опишет: такий, шо і в остатних днинах свойого житя зі скупости лиш воду пив, а не вино».

Остання деталь залишається дещо незрозумілою. Можливо, Лафатер має на увазі те, що за кілька днів перед публічною стратою в’язничне керівництво розпорядилося давати Ґродтові вино, від якого той відмовлявся? Але до чого тут скупість?

Як усі видатні письменники і вчені свого часу, Лафатер, пишучи про Ґродта, не цурається ні смішних перебільшень, ні дешевих красивостей: «Він промишляв тілько у пітьмах ночі; затворивши наглухо віконницї, в домі свойому полудень заміняв ув опівніч; замикав дім на всі ключї єго, на всі замки й засуви запирав ся. Той дім — ацьке пекло крадуна та вбивця; сам-оден у нім замурований, розпихав убивец по майглубших коморах, по майвушчих шпарах і дирах свої ті накраджені нарабовані добра, а тогди с кождого закапелка опівночи їх видобував і передивляв ся любовно, щойно сумліня йому остатні марні знаки насилало, відбираючи сон. Кровию невинности окроплений, танцував зо сьміхом на дню висіля жінки, котру по тім смиртельно забив над могилой, шо єї сама для себи копати мусіла, бо так він їй приказав. Завше готов до сповниня чорнійших очікувань, він сьміяв ся над злими своїми ділами, почерез які й мусів був мерзотне своє житя зкіньчити на колесі».

Значення Юліуса Ґродта для фізіономічної теорії Лафатера таке вагоме, що дослідник — заради самого тільки побачення з на той час уже ув’язненим і майже засудженим до страти монстром — долає неабияку відстань із Цюріха до Львова. При цьому в одному з менш відомих листів до Ґете Лафатер тішиться, що тепер не може не скористатися нагодою, що її люб’язно надала сама європейська історія, й таки обов’язково вибереться на «далекі терени, де пановали до нидавна ще дикуси-сармати, а нинї почав ся час просвічиних і прихильних наукам та прогресові монархів». Під монархами він має на увазі, звичайно ж, Габсбурґів, і завдяки цій деталі, на яку біографи переважно чомусь не звертають уваги, можна цілком сміливо стверджувати, що свою виправу на зустріч із упирем Лафатер здійснив не раніше 1772-го, коли Галичину приєднано до Австрії дещо навіть усупереч волі та бажанню останньої.

У Львові швейцарського мандрівника чекала несподіванка, що межувала з розчаруванням. Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали про те, що ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть щойно через дюжину років, уже за часів цісаря Йосифа Другого.

Не знайшовши жодного Ґродтового сліду ні у згаданому монастирі, ні в його околицях, а також двічі спікшися на хибних підказках усіляких доброзичливців щодо Свірзького замку та П’ятничанської вежі, Лафатер мусив шукати протекції в середовищі місцевих сановників, самих іще не надто обізнаних на новій для них місцевості, і врешті пробився до самого губернатора Перґена. Той «в ім’я спираня науки і штуки» не без деякої — радше ритуальної — тяганини видав йому дозвіл на відвідини засудженого Ґродта в місці його сталого тримання під вартою, себто в леґендарному Виправно-каральному закладі № 40 (так звана Сороківка)