Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

На третій день подорожі зі Львова нестерпно тряским екіпажем по вщент розбитих дорогах Лафатер, занотувавши принагідно, що «шлях сих занепалих країв до Европи може потривати ще довго — можливо, й ціле поколіня; ну та Габсбурґи впорают ся!», нарешті досягає згаданого міста, але, за його власними словами, при наближенні до тюремного закладу потрапляє в такий туман, що «ни мало ся змоги їхати ні йти». Цей момент виглядає зайвим і не має жодного стосунку до описаної далі розмови дослідника зі злочинцем у спеціальному карцері Сороківки. А проте уважному читачеві ніяк не вдається позбутися враження, що туману в Лафатеровій розповіді робиться дедалі більше, а допитливого і строгого науковця щоразу нахабніше репрезентує безвідповідальний фантаст.

Лафатер потребує якомога наочніших доказів для своєї фізіономічної теорії, тож «убивец і вомпир» Юліус Ґродт стає для нього ледь не центральним екземпляром, а зовнішні риси, які Лафатер приписує його обличчю, набувають фантасмагоричної карикатурності.

Тож коли на Великдень 1775 року виходить друком перший том «Фізіономічних фраґментів» (винятково розкішне й дороге, а як на тодішні друкарські можливості просто безпрецедентне видання in quarto з безліччю ґравюр на міді), один із перших поціновувачів не без іронії нотує: «Се книга, яких у моїй прахтиці ще не бувало. Що за рисунки там зібрано! що за фізії! пикаті і дрібні! доброчестні й нечестиві! злі й солодкі! криві, скарлючені і т. ін.! і стільки шнобелів, носів та ротів, шо собі в загалі не на лицах сидять, а лиш виснуть вільно у воздусі! […] Настілько я втямив, пан Лафатер бачить люцьку голову, а надто твар її, як дошку, по якій Природа виписала натуральною мовою: осьде кватирує високий ум! осьде патентований йолоп! отут невтішна душа! а тут-о піїт! а тут кримінальник і різун! а сей цирульник тне горла бритвой! а се юрист! а се рецензент! а то великий державец! ну а от сей — синя борода, не інакш!»

2

Попередня фраза не залишає сумнівів у тому, що іронічному рецензентові йдеться про Юліуса Ґродта. Саме його на той час повсюди в Європі вже називають Синьою Бородою Другим або Синьою Бородою з Другобіча (La Barbe Bleue de Druhobitch).

За своїм народженням і ранішим життєвим шляхом Юліус Ґродт однак другобічанином не був. Сказати з певністю, звідки саме прибився він до міста десь усередині 1760-х, неможливо. Достеменно відомо, що він прийшов з війни, історикам знаної передусім як Семирічна, хоч саме вона з усією слушністю могла б називатися Першою світовою. Її театрами стала не тільки Європа, але й Північ Америки, Кариби і вся Атлантика. Де саме за сім воєнних років устиг повоювати Юліус Ґродт, не знає ніхто. Окремі джерела не цілком обґрунтовано визначають його «учасником боїв у Саксонії та Богемії».

Прізвище Ґродт насправді є неповною версією його справжнього прізвища Ґеродт. Полякам у ньому вчувався Ірод (Herod): цим фонетичним трюком дуже спекулюватиме згодом під час судової розправи сторона звинувачення. Кажуть утім, що Ґеродт — так само неповна форма, і насправді його прізвище мало звучати як Руттґеродт чи Рютґеродт (нім. Ruethgerodt). Крім того, Юліус було не першим, а другим його іменем. Першим було Гайнріх або ж Гайнц, але у Другобічі ніхто так до нього не звертався. Там його із самого початку прозвали Швабом. Це однак не могло протривати довго, бо таке прізвисько пасувало надто багатьом, і швабами в тій місцевості прозивали фактично всіх понімечених.

Шваба Ґродта у Другобічі тримали переважно на віддалі. Не кажучи про те, що не бачено його жодного разу ні в церкві, ні в костелі чи кірсі, ні навіть у синагозі, його взагалі завжди і всюди сторонились. І не тільки тому, що прийшлий (чи, як тут казали, пришляк), але і з огляду на дуже особливу апарицію. Щоб не вдаватися до зайвих описів, зауважу лише, що в пошуках найпереконливіших підтверджень своєї фізіономічної теорії Лафатер недаремно їхатиме до нього аж із Цюріха. Обличчя Юліуса Ґродта здавалося зшитим зі шматків десятка інших облич. Жодне товариство не запросило б такого дивака до свого кола.

Юліус Ґродт і сам волів існувати цілком зосібна. Війна з її вивернутими тельбухами та відірваними кінцівками, всі сім її вивернутих і відірваних років, зробила з нього психопата, що — іноді так здавалося — з останніх сил утримує при собі ці звиклі до вбивства і руйнування руки. Але війна так само зробила з нього середнього штибу власника. Не без гордині відкинувши пропозицію від мандрівного цирку «Ваґабундо» приєднатися до їхньої трупи в ролі Мошігит Іттапіз, Юліус Ґродт вирішив покладатися тільки на себе самого. Грошей, привезених з війни, з усіх її розпанаханих животів і розчахнутих черепових коробок, йому цілком вистачило на купівлю в околицях Другобіча шматка землі та старого покинутого палацика, що його він поступово обживав і оточував усілякими господарськими прибудовами та перелаштовував під свої потреби. Якими ці потреби були, знову ж таки не знав ніхто. Юліус Ґродт першим ділом зробив кам’яну огорожу свого обійстя удвічі вищою і навісив на кожну з чотирьох брам величезні замки. Це був закритий світ. Ніхто навіть не мріяв про підглядання.

Згідно з чутками, відображеними ще в офіційних донесеннях на ім’я короля Станіслава-Антонія Понятовського, на той момент старости перемиського, позастановий господар Юліус Ґродт «зі своєго форверка виїздит категорично рідко, єно на закуп насіня». Про яке насіння мова і що мало би з нього прорости, нині вже не з’ясувати. В будь-якому разі ми не можемо довіряти окремим тогочасним версіям, що з таємничих насінин посеред Ґродтового обійстя мала б вирости височенна вежа з оглядовим балконом. Утім якусь вежу він і справді почав у себе зводити, це так.

Інша група чуток стосувалася мінеральних джерел, які Юліус Ґродт начебто загосподарював на теренах свого обійстя, після чого став постачати до львівських аптек і шинків питну воду з особливим сірчаним запахом. Це спричинило цілу хвилю недобрих перешіптувань про його зв’язки з чортами, зокрема — з відповідальним за термальні процедури в пекельних лазнях Асмодеєм. (Остання обставина так само спрацює на суді.)

Вінцем же всіх чуток стала трохи пізніша ідея про те, що Юліуса Ґродта насправді було вбито ще на сьомому році Семирічної війни. Відтак якийсь популярний магнетист, можливо, й сам Месмер, запанував над його тілом і знову поставив його на ноги. Там-таки говорилось іноді, що не Месмер і що Юліус Ґродт — один із перших наполовину вдалих експериментів юного Каліостро. Тепер він ходячий труп, який має виконати