Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Губи шепочуть: «Зима вже на носі,
Якось протриматись все ж таки мушу!»
Морози підкрались, глибока осінь,
Крижаним списом пронизує душу...
«Що там у їхніх головах?» Гроші, гроші! Оренда, ціни, податки, рахунок зі школи, транспорт, нові черевики дітям. Про страховий внесок не забути, прибиральниці заплатити. Дідько, ще й дружина, здається, знову вагітна! Чи достатньо гучно я вчора сміявся над жартами шефа? І надходить термін чергового платежу за пилосос, взятий у кредит.
Акуратно, буква за буквою, слово за словом вишиковувалися наступні рядки:
Все водночас звалилось на мене:
Ціни, робота, оренда квартири.
Так закрутило життя навіжене,
Що вибратись годі мені з цього виру.
Цілком пристойно. Дописати б сьогодні ще рядків п’ять-шість — і добре. Ревелстон опублікував би таке.
На голій чорній гілці сидів шпак — бідолаха, як і всі його побратими, переплутав теплі дні зими з весною. Під деревом завмер в очікуванні гладкий рудий кіт: задер голову і витріщився вгору, чекаючи, коли пташка впаде прямісінько йому в пащу. Гордон ще раз прокрутив у голові останні рядки — чудово! І чому минулої ночі вони йому здавалися недостатньо потужними? Він — поет! Розправивши плечі, він гордовито, майже з пихою на обличчі, покрокував уперед. Він — Гордон Комсток, автор «Мишей» (той самий перспективний письменник, пам’ятаєте?), а також автор поеми «Принади Лондону» (яку ще треба завершити). Він знав, що варто тільки захотіти, і він закінчить її. Чому ж вона навіює на нього такий смуток? Йому знадобиться ще десь місяці три, і влітку можна буде публікувати. В його уяві постало видиво тоненької книжечки під заголовком «Принади Лондону» у вишуканій білій матовій обкладинці та рецензії в авторитетних друкованих виданнях: «видатне досягнення» (літературний дайджест «Таймс»), «довгоочікуваний ковток повітря» («Скрутіні»).
Темна Колрідж-гроув була, по суті, провулком, що відходив від траси, в якому надійно осіли сумнівні літературні товариства (подейкували, що влітку 1821-го Колрідж гостював тут протягом шести тижнів). Старовинні маєтки, що ховалися у хащах занедбаних садів під пишними кронами, створювали атмосферу «застарілої культури». В деяких з них і досі збиралися члени цих товариств, щоб обговорити останній доробок Роберта Браунінга в оточенні панянок модельної зовнішності, які біля ніг кумира вели бесіди про Сарджента чи Волтера Патера.
Навесні газони цих маєтків були всіяні пурпурними і жовтими крокусами, а трохи згодом — ніжними дзвониками, що виднілися у траві; навіть дерева тут, здавалося Гордону, підігрували оточенню, сплітаючись у вигадливі візерунки з фантазій Рекхема. Гордон ніяк не міг збагнути, як такий критик, як Поль Дорінг, оселився в такому місці. А критиком він був посереднім (регулярно робив огляди для «Санді пост» і щонайменше двічі на місяць відкривав для світу особливості традиції англійського роману в творіннях Г’ю Волпола). З такою репутацією він мав би жити у квартирі на розі Гайд-парку. Втім, можливо, оселитися на відлюдькуватій Колрідж-гроув було його свідомим вибором — такий собі хрест, який він зобов’язався нести на знак солідарності з забутими літературними ідолами.
Гордон повернув за ріг, повторюючи в голові рядки з «Принад Лондону». Аж раптом його щось зупинило. З парканом біля будинку Дорінга було щось не те. Що? Біля нього не видно жодного авто. Він зупинився, зробив один крок, тоді другий — і знову зупинився, наче той пес, що вловив запах небезпеки.
Із цим місцем щось не те. Тут має стояти бодай кілька машин. На вечірках Дорінга завжди було людно, половина гостей приїздила своїми машинами. Де ж вони? Чи, може, він зарано прийшов? Але ж ні, у запрошенні було написано — пів на четверту, а на годиннику вже за чверть четверта.
Гордон пришвидшив крок. Він був майже впевнений, що вечірку скасували. Серцем ковзнула тінь розчарування. Мабуть, вдома нікого немає. Певно, перенесли дату. Його розізлила ця думка, але він був готовий до неї. Гордона з дитинства переслідував страх — прийти до когось у гості й поцілувати замок. Навіть коли у запрошенні не було жодних сумнівів, у душі ворушився черв’ячок, який не давав спокою і дошкуляв передчуттям того, що станеться щось непередбачуване. Ніколи в житті Гордон не був на сто відсотків упевнений у тому, що на нього десь чекають. Цілком припустимою здавалася думка про те, що люди можуть просто проігнорувати його. Зрештою, чому б і ні? Він не міг похизуватися грошима. А коли в кишенях порожньо, все твоє життя — суцільна зневага з боку інших.
Він штовхнув залізні ворота, з глухим стукотом відчинилася стулка. Порослу мохом стежку обрамляли рожеві камінчики. Гордон почав вдивлятися у фасад. Якимось чином він розвинув у собі здатність Шерлока Голмса визначати, є господарі вдома чи ні. Та цього разу не могло бути жодних сумнівів! Будинок виглядав покинутим. Над коминами не здіймається дим, у вікнах темно. О такій порі вони б уже мали запалити світло. І на ґанку жодних слідів від взуття. Та все ж таки, з відчайдушною надією, Гордон смикнув за мотузку дзвінка, що висів над дверима. Старомодного дзвінка, звісно ж. Новий електричний тут виглядав би вульгарно.
Дзинь-дзинь!
У відповідь — байдуже відлуння. Розтанула остання надія Гордона. Він смикнув за мотузку ще раз, та так сильно, що мало не вирвав її. Пролунав пронизливий дзвін. Але марно. Жодного звуку у відповідь. Навіть слуг відпустили. В цю мить він відчув на собі чийсь погляд. З підвалу біля ґанку за ним спостерігала пара юних очей — молоденька дівчинка-служниця визирнула, відреагувавши на калатання дзвінка. Зловивши на собі його погляд, вона не відвела очей. Він виглядав цілковитим дурнем. А як іще виглядатимеш, коли мусиш цілувати замок? Раптом Гордон усвідомив: їй все про нього відомо — відомо, що вечірку скасували, і всім про це повідомили, всім, окрім нього; відомо, що таких жебраків, як він, не варто і повідомляти. Вона все про нього знала. Слуги завжди знають про таке.
Він розвернувся і попрямував до воріт. Він мав триматися гідно під пильним наглядом служниці — так, ніби це дрібне непорозуміння, яке мало що для нього означає. Та від гніву його аж тіпало, тіло ледь піддавалося контролю. Поганці! Кляті поганці! Так з ним вчинити! Запросити, а тоді змінити дату і навіть не повідомити про це!
Зрештою, могли бути й інші причини, але Гордон
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай квітне аспідистра», після закриття браузера.