Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід п’ятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.

4

Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола.

Дими оповили осінню палітру,

Високі тополі гнуться додолу.

Взагалі-то, того вечора й не було вітру. Тихо, спокійно, як напровесні. Гордон пошепки повторював рядки з вірша, який почав складати ще вчора, просто заради власної втіхи. Сьогодні рима здавалася йому вдалою. Непоганий вірш, принаймні, міг би таким стати. Вже й забув, що минулої ночі його мало не нудило від цієї гри слів.

Пишні крони непорушних дерев обрамляло мереживо туману. Десь унизу, в долині, пробіг трамвай. Гордон підіймався пагорбом у місто, він крокував тротуаром, вкритим щільним шаром листя. Різнобарвне, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи розсип сухих американських сніданків — наче господиня розсипала пачку хрустких злакових.

Яка чудова погожа днина! Його улюблена пора року — так Гордонові здавалося в цю мить. Він був цілком щасливим (наскільки можна бути щасливим, не випаливши жодної цигарки за день і лишень з двома з половиною пенсами у кишені). Був четвер — скорочений робочий день. Звільнившись пополудні, Гордон прямував до критика Пола Дорінга, який жив на Колрідж-гроув і час від часу влаштовував чаювання.

На збори у Гордона пішла ціла година. З окладом у два фунти на тиждень не так уже й просто вести світське життя. Пообідавши, він одразу ж поголився (доволі неприємна процедура за відсутності гарячої води). Вдягнув свій костюм на вихід, який придбав три роки тому, але він і досі мав пристойний вигляд — головне, не забути напередодні відпрасувати штани під матрацом. Вивернувши комір, зав’язав краватку — таким чином, щоб прикрити дірку. Після цього сірниковою голівкою зішкріб з бляшанки трохи кіптяви, аби відполірувати черевики. Навіть заштопав шкарпетки (голкою, яку позичив у «Лоренгаймі») — марудна справа, та все ж це надійніше, ніж замазувати голі ноги, що світяться в дірках, чорнилом. Окрім цього, роздобув десь порожню пачку «Золотого димку», щоб покласти в неї цигарку з автомата «папіроси по пенні» — невід’ємна деталь для довершеного образу. Не можна ж прийти до чужої домівки без папірос! А з однією цілком припустимо — побачивши одну, всі подумають, що пачка, певно, просто скінчилася. І тут легко можна послатися на банальну забудькуватість.

Звертаєшся до когось, ніби між іншим: «Не бажаєте папіросу?» — «О, дякую». У цей момент зазираєш до своєї пачки і зі щирим здивуванням кажеш: «Це ж треба! Остання лишилася. Був впевнений, що відкрив нову тільки вчора...» — «О, ні. Я не можу взяти останню. Ось, візьміть мою», — кажуть вам у відповідь. «Це так люб’язно з вашого боку».

А після цього, звісно, господарі самі почнуть вам пропонувати папіросу. Та мати одну при собі — питання честі.

«Зненацька порив зловісного вітру...» Сьогодні він міг би навіть дописати того вірша. У будь-який момент! Але ж запросили на чаювання... Дивина, та сама лише перспектива соціального контакту заряджала його енергією. З рівнем заробітку, як у Гордона, цим не повихваляєшся. Навіть просто зайти до когось у гості — то вже велика подія. М’яке крісло під задом, чай, папіроси і жіночий аромат — такі речі починаєш цінувати, варто бодай трохи зголодніти за ними.

Насправді ж, очікування від подібних вечірок ніколи себе не виправдовували. Жодних інтелектуальних розмов між ерудитами, взагалі нічого, що нагадувало б пристойну розмову, лишень порожні теревені — всюди те саме, що у Хемпстеді, що у Гонконзі. Хоч би зустріти когось гідного уваги. Та де там! Гості цих вечірок не дотягували навіть до рівня шакалів. Добра половина з них — курки середнього віку, які вирішили вирватися зі своїх порядних домівок у бажанні стати частиною творчої еліти. Найяскравішими експонатами були молоді створіння, які заходили не довше ніж на півгодини, трималися у своєму колі й обговорювали таких самих своїх однолітків, називаючи їх за прізвиськами. Гордон зазвичай тинявся поміж ними, прибиваючись до одного з чужих кіл. Коли його знайомили з гостями, Гордон недбало кидав: «Гордон Комсток — поет, ви, мабуть, чули. Автор надзвичайно талановитої збірки "Миші"». Проте жодного разу Гордонові не зустрівся той, хто б його впізнав. Обдаровані юні створіння змірювали його поглядом і йшли собі геть. Вже за тридцять, з тьмяною шкірою обличчя і, вочевидь, дірявими кишенями. Та, попри низку розчарувань, як же Гордон чекав цих зустрічей! Вони були променем світла в його глибокій самотності. Ось такий він, найпідступніший бік злиднів — постійна, всепоглинальна самотність. Днями не мати з ким поговорити, коротати ночі у порожньому ліжку, зажди на самоті. Для багатія це, можливо, і розрада, та яким же нестерпним тягарем це може стати за вимушених обставин!

«Зненацька порив зловісного вітру...» За вікном потоком мчали автівки. Гордон споглядав їх без жодних заздрощів. Кому взагалі потрібна машина? З вікон авто на нього дивилися рум’яні, наче лялькові, личка багатійок. Паскудниці-пристосуванки! Пещені сучки! Краще вже бути самотнім вовком, ніж боягузливою шавкою. Згадалися ранкові години в метро: похмурі натовпи клерків, що наводнюють підземку, мов мурахи; у кожного в одній руці портфель, в другій — свіжий номер газети, а в серці — страх опинитися на вулиці. Він повільно зжирає їх зсередини! Особливо холодної пори, коли від свисту вітру перед очима постає картина: зима, торбина, трудовий табір і лавки в парку для ночівлі. Еге ж!

Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола.

Дими оповили осінню палітру,

Високі тополі гнуться додолу.

Вітер шматує рекламні афіші,

Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.

Натовпи клерків в метро, як ті миші,

Чого вони прагнуть, чого вони хочуть?

То про що ж вони думають? Наближаються морози. Чи втримаюся на роботі? Чи не опинюся у трудовому таборі? Всевишній велів на знак