Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

якісь риси спрощено, якісь підкреслено, завдяки чому він водночас і епічний, і романтичний. У Шатобріана можна знайти і насмішку, і гумор, а в цілому тон оповідання похмурий. Шатобріан з юних років глибоко відчув марність життя. «Я був би кращим, коли б міг до чогось приліпитись душею», — говорив він. Але ніщо, крім, мабуть, кохання і слави, його глибоко не хвилювало, та й саме кохання ніколи не привертало надовго.

У «Генії християнства» Шатобріан був змушений прикидатися. Після вбивства герцога Енгієнського і відставки[63], що наробила галасу, він убрався у трагічні шати захисника трону і олтаря. Пафос і риторика оновили своїм химерним драпуванням стиль Шатобріана, який відмовився від голої правди. І тільки в «Записках» то там, то тут можна зустріти принадливу добродушність і гумор письменника, який не без поблажливості висміює свого схильного до пишномовності героя. Дисгармонія, яку породило поєднання тужної меланхолії і елегантної насмішкуватості, надала стилеві Шатобріана дивної своєрідності. Проте фон твору Шатобріана лишається журливим, теми його сумні. І перша з них — тема смерті. Поряд зі смертю його вабить нещастя. Подібно до Вертера, Адольфа, Обермана[64], подібно до власного Рене, Шатобріан з гіркою насолодою виставляє напоказ свою журбу і відчай. Він задає тон поколінню своєї епохи.

Чергуючи теми небуття і гордості, Шатобріан надає епічної величі постаті батька, силуету Кобурга і феодальній кастовості, у яку сам замикається. Таке поєднання безнадії і гордості могло б надати людині величі, але позбавити її привабливості. На щастя, у характері Шатобріана були й інші, приємніші риси. Ще в дитинстві, проведеному на морському узбережжі, потім на селі, у густих лісах і на березі ставу, а згодом у дні юності, коли він навчився любити пустинну шир океану і глухомань пралісу, Шатобріан щиро захоплювався поезією природи. Читач, який любить природу, почуває величезну насолоду, завжди знаходячи у автора «Замогильних записок» величні картини моря, оповиті благоговійним смутком, або мотив меланхолійного місяця, який супроводив Шатобріана з Бретані у Мешасебе[65] і знов зустрічає його вже на схилі віку у Баварії.

Але особливо захоплює нас вічно юне серце письменника. Позування заради пози і самолюбування ніколи не було основним в характері Шатобріана. За його дещо гордовитою зовнішністю почувалося живе серце. Таємничість його життя, як говорив він сам, пояснювалася тим, що вже з юних років він був закоханий у мрію. Силою своїх неясних бажань він створив образ жінки, що втілив у собі риси всіх жінок, які зустрічались у його житті. І ця чарівниця невидимо всюди слідувала за ним; він розмовляв з нею, як з живою істотою, — це було чудове марення! З цією жінкою, яку Шатобріан преображав як заманеться, він подумки переживав казкові романи. Усі країни, про які він читав, ставали для нього ніби декораціями, у яких розквітало його кохання до цієї уявної жінки. Так формувався небезпечний коханець, який шукав у всіх жінках свою сильфіду; так формувався письменник, який краще за будь-кого іншого виражав тривожні пристрасті юнацьких літ.

Ось Шатобріан, якого ми любимо. Коли вплив Андре Жіда на молодь пояснювався його запальністю, котру не могла загасити навіть зрілість, то у Шатобріана особливо хвилювали картини страждань юного серця, яке він зберіг під убранням népa і мундиром посла.

Про стиль Шатобріана писали багато. Еміль Фаге хвалив стиль «Натчезів», «Рене», «Атала», «Генія християнства», який він визнавав блискучим, різноманітним і гармонійним, але гудив мову «Записок», що здавалася йому брутальною, нерівною, розрахованою на те, щоб викликати подив. Рене Буалев[66], постійний читач і прихильник Шатобріана, засуджував його за любов до пишномовних виразів, які хоч і облагороджують мову, але послаблюють її силу: «Коли Шатобріан, розповідаючи про своє перебування у Лондоні, говорить: «У бутність мою за морями», мені це здається нестерпним, незважаючи на благозвуччя самої фрази. Бажаючи сказати, що він був бідним, він пише: «В той час у мене не було іншого письмового стола, крім каменя з моєї могили», що викликає сміх…» Ці критики здаються мені не дуже об’єктивними. Коли у Шатобріана і спостерігається схильність до узагальнень і благородних класичних перифраз, то у жодного письменника його часу (до Стендаля і Бальзака) немає такого багатого і виразного лексикону. Шатобріану скоріше можна закинути те, що він воскрешає багато слів, які вийшли з ужитку, що йому подобається знаходити їх у старих майстрів. Але це нерідко дає гарний ефект. Сент-Бев хвалить його за оновлені галліцизми і латинські запозичення, за мистецтво писати, яким досконало володіли ще у середні віки.

Марсель Пруст твердив, що образність — необхідна умова доброго стилю і що «без поєднання цих двох ланок добрий стиль неможливий». Метафори Шатобріана — окраса нашої літератури: «Юність — чудесна річ! Вона починає свій життєвий шлях, прикрашена квітами подібно до афінського флоту, який рушив для завоювання Сіцілії і прекрасних ланів Енни… Ви бачили мою молодість, яка покинула рідні береги; вона не була такою прекрасною, як юність вихованця Перікла, котрий виріс на колінах Аспазії[67]; але були в ній, бог відає, свої ранкові години — пора бажань і мрій!» Подивіться, яка невловима невимушеність ховається у цих словах; «бог відає», що пом’якшує дещо пишномовну метафоричність фрази.

І, безумовно, не дивно, що у Шатобріана лишилося чимало прихильників і що «Замогильні записки» мають тепер більше читачів, ніж за часів їх першого видання. Це водночас праця і великого класика, і великого романтика, і сучасного письменника.

Слід згадати ще про чудовий фінал «Записок»: «Закінчено 16 листопада 1841 року о шостій годині ранку». Цей пророчий уривок написала людина без ілюзій, яка спромоглася піднятися над незначними подіями свого часу, щоб оглянути орлиним поглядом неосяжний пейзаж віків.

«Старий європейський порядок умирає, і наші сьогоднішні суперечки з часом здаватимуться новим поколінням війною хлопчаків». Його хвилює не тільки політична анархія, але й сум’яття умів. «Талант і доброчесність — все знецінюється». Пігмеї піднімаються на руїни минулого і оголошують себе гігантами. Книга старіє за один день. «Ніщо не зворушує людину, крім сцен страти і розбещених звичок; люди забувають, що тільки справжня поезія викликає справжні сльози, у яких стільки захвату, скільки страждання».

В економічній системі Шатобріан чекає і жадає великих змін… Власники, які володіють чим-небудь зранку, певні, що і ввечері все лишиться так само. Зайняті своїми справами, вони забувають про тривоги часу, однак уся ця щоденна метушня, по суті, не що інше, як дрібні брижі на поверхні Океану. Усе зміниться. Нові суспільні форми прийдуть на зміну найманій праці. І тоді єдиний наймач