Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

— О, знаю, знаю! — всміхаючися, мовила Анеля, стараючися рухом руки якнайчемніше і найшвидше випровадити Редліха до салону. Та сей іще стояв. Побачив Юлію, що від тої хвилі, як він увійшов, піднявшися зі свого місця, наблизилась була до вікна і силкувалася стояти так, щоби якнайменше звертати на себе уваги. Та Редліх пізнав її і, очевидно, зацікавлений, підступив до неї. Якась фатальна сила заставила її обернутися лицем до нього. Переконавшися, що се справді вона, Редліх став мов остовпілий, збентежений, неспосібний висказати найпростішу фразу привітання. Юлія вклонилася йому.

— А, пані тут? — притишеним голосом мовив Редліх.

— Моя товаришка Юлія Шаблінська, — мовила Анеля. — Чи, може, панство, знаєтеся?

— О ні! — сквапливо промовила Юлія.

— О так, троха! — рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.

Капітан, здивований, глядів на сю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по свойому звичаю взяти сих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаю-чися з певною остентацією від Юлії і зближаючися до нього, мовив поспішно:

— Вибачай, капітане, але мушу з тобою попрощатися.

— Що? Що? Що? — з величезним зачудуванням скрикнув капітан, приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючись заглянути йому в очі.

— Мушу йти! — повторив Редліх збентежений, поглядаючи на годинник. — Я троха перечислився в часі... Маю ще справунки...

— Редліх! — остро мовив до нього капітан. — Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоби побалакати, заявляєш згори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєшся.

— Вибачай, капітане, але їй-богу... не можу лишитися.

— Та чому? Говори правду!

— Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! — благаючим тоном повторяв Редліх, щораз більше наближаючися до дверей.

— Ні, се не може бути! Редліх! — мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. — Ти мені сього не зробиш!

— Капітане, — мовив Редліх рішучо і енергічно, бачачи, що капітан заступає йому дорогу, — даю тобі слово честі, що довше не можу тут лишитися ані хвилі.

— Що се значить? — скрикнув капітан, не можучи опанувати себе. — Мовиш се таким тоном, немовби хотів нанести мені зневагу в моїм домі.

— Приймай се за що хочеш, — мовив Редліх, — тілько даю тобі слово честі, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також що довше ані хвилі не можу тут лишитися.

При сих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженням своєї душі глядів Редліхові в очі, та сей тепер спокійно видержував його допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глибині Редліхових очей. А потім охляв, мов зламаний, і відсунувся набік, лишаючи Редліхові вільний прохід до дверей. Не попрощавшися ні з ким, Редліх вийшов геть. Капітан, зламаний, не пам’ятаючи себе, впав на крісло. Кілька секунд панувала в комнаті мертва зло-віща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і тривожне биття серця у жінок.

Вкінці капітан підняв очі і, якось безтямно обводячи ними по комнаті, промовив майже шептом:

— Пішов!

А потім, зупиняючися очима на лиці Анелі, запитав:

— Що се значить?

— Не знаю, мій любий! — відповіла Анеля. — Нічогісінько не розумію Редліха.

І обернулася до Юлії, що все ще, збентежена, тремтяча і бліда, стояла при вікні.

— Юлечко, може, ти нам виясниш? Що таке сталося поручникові? Чим він образився?

— Не знаю, — ледве чутно прошептала Юлія.

— Але ти його знаєш?

— Ні, зовсім його не знаю, — мовила Юлія трохи сміліше.

— Адже ж він мовив, що вас, пані, знає! — мовив капітан.

— Не знаю, відки се взяв, — відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очі в долівку.

— Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, — суворо заявив капітан.

— І я також не маю сього звичаю! — ущипливо відповіла Юлія.

— Так що ж значить се все? Що тут за загадка?

— Може, пан Редліх приняв мене за когось іншого, за якусь женщину, що чим-небудь образила його, — вже сміліше говорила Юлія.

— Гм, се може бути, — мовив, подумавши, капітан. — Він короткозорий, і такі qui pro quo1 траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забутися, щоби мені в моїм домі в присутності гостя робив таку зневагу, — ні, сього я не міг би й придумати!

Серед мовчанки скінчено обід. Здавалося, що поява Редліха і його короткий побут в отсій комнаті доразу змінили в ній атмосферу. Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені і сумні. Навіть діти посумніли і стратили апетит. Капітан навіть не доторкнувся своєї улюбленої легоміни, тільки Анеля ззіла свою порцію, та й Юлія, дивлячись на неї, чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила се, очевидно, вельми пересилюючи себе саму. Чорної кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхалася капітанові перед обідом і котру він хотів оживити оповіданням веселих і сумних пригод

1 Казуси, смішна плутанина (лат.). — Ред. свойого босняцького життя, щоби забавити Анелю і навести її на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрої, немовби перед хвилею стратили когось наймилішого з-поміж себе.

Зараз по обіді Юлія, попрощавшися холодно з капітаном, пішла додому. Капітан тепер уже не задержував її. Відходячи, вона незавважно шепнула Анелі кілька слів. Капітан попросив жінку, щоби пішла до спальні і лягла трохи спочити, а сам пішов до салону, заявляючи, що також ляже на софі і пару хвиль передрімає. Діти пішли до школи.

VII

Вийшовши з дому коло четвертої години по полудні, капітан сам здивувався і перелякався, заглянувши в своє нутро і вияснивши собі всю зміну, яка там довершилася відучора. Адже ж тільки вчора по довголітній розлуці він вернув до свойого домашнього огнища! Адже ж учора воно здавалося йому раєм, упоювало його невисказаним щастям і відслонювало перед його душею необмежені видокруги такого самого щастя, любові і розкоші! А нині! Капітан, глибоко завстида-ний, мусив признати сам перед собою, що почув якусь полегшу, коли з сеї камениці, що містила в собі його рай і його щастя, вийшов на вулицю.

«Я підлий, нікчемний, невдячний, нечесний! — лаяв сам себе капітан. — Що ж таке сталося,