Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

обов’язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип’ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тілько потому розпустимо вітрила і попливемо — я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристані. Halt!1

1 Стій (нім.). — Ред.

Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано і так мусить бути!

Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з сього дому, сховатися перед могучим і енергічним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильно, безвладно і безрадно. Обернулася до Анелі.

— Анелечко, серденько моє! Проси пана капітана... Виясни йому, що се для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..

— Нічого, нічого! — перебив їй капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.

— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Ма-риня.

— А діти прийшли? — запитала Анеля.

— Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.

— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анелечко, що вже тепер отсю тітусю не пустимо?

— Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені сього! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже мені се буде неприємно.

— Го, го, го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже, навмисно мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons, enfants!1 Анеля наперед, а ми обоє за нею!

— Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, — промовила нарешті Анеля. — Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.

— Ага, бачите, пані, як вища інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу, очевидно, вагувалася, остаточно станула по його боці. — Прошу пані! — додав, подаючи їй рам’я, а потім позираючи на неї спідлоба: бачачи на її лиці вираз невдоволення і прикрості, додав:

— Але що ж се ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?

— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія, сил-куючися на веселий усміх. — Противно! Тілько що у мене дома...

— Що там дома! — мовив капітан. — Адже ж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.

Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло зупи. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.

— Михасю! — мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією. — Чи не сесю паню ти хотів учора потягнути до одвічальності?

Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:

1 Ходім, діти (фр.). — Ред.

— Добрий день, пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.

— Я недобра, Михасику? — здивована, запитала Юлія.

— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі і не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.

— Але ж я сьому не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.

— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що приїде рано. Може, телеграма була фальшива.

— Га, га, га! То мені козак! — сміявся капітан. — Той уміє допекти.

— Але ж, Михасику, хіба ж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.

— Не треба було їй вірити, — відрізав хлопець.

— Так ти гніваєшся на мене?

— Вчора троха гнівався, а нині вже ні, — мовив Михась.

— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. — Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.

— Ну, ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! — мовила Анеля.

Настала на кілька хвиль пауза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанні росолу.

Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець, що розгонював хмари, які раз по раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз у раз грозили затемнити весь видокруг сього щасливого домашнього огнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана. Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кождої хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергічне швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, сил-куючися зупинити надсильне биття серця.

В дверях показалася військова фігура, що вже давно не топтала сих порогів. Се був Редліх. Окружений туманом пари, ввійшов до покою, салютуючи. Капітан радісно скочив до нього і сердечно стиснув подану йому руку.

— Добрий день тобі, капітане! — мовив Ред-ліх. — Добрий день панству! — додав, обертаючися до товариства, хоч не міг нікого розпізнати через запотілі окуляри. — Проходячи ось туди, вступив я до тебе, —мовив знов до капітана, знімаючи і витираючи оку-ляри. — Іду до служби та маю ще пару хвиль часу, то можемо побалакати. Чи, може, я панству перешкодив? — додав, вложивши окуляри вже чисті і побачивши на столі зостанки обіду.

— О ні, зовсім ні! — мовила Анеля. — Зараз скінчимо. Зволить пан поручник на хвилиночку сісти собі в салоні.

— А, мій поклін пані добродійці! — мовив Редліх, кланяючися Анелі. — Прошу вибачити, що я