Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

його через дурний смак — і не тому, що боявся цього, просто цей твір належав до його приватного життя, яке він ні з ким не хотів ділити.

Скрипка, зведена до смичка, й оркестр, перетворений на рідку звукову магму, вихоплювалися з дешевого програвача — і цього Крісові було достатньо, аби насолоджуватися цим твором і поринати у спогади. Кріс слухав цей диск так, як інші переглядають старі світлини, обертаючи музику на опертя своїх мрій.

Опісля загибелі Акселя він постійно думав про нього. Спочатку ці думки були подібні на крихітне джерельце, потічок води серед масивів пам’яті, та з часом ручай набув сили і перетворився на річку. Аксель, навіки застигнувши у своєму генії, своїй вишуканості, бездоганності, посів головне місце в думках Кріса, став іконою, святим, майже божеством, до якого цей атеїст звертався в усі складні миті.

Кріс, сидячи на стільці перед невеличким робочим столом, залитим денним світлом, милувався своїм улюбленим краєвидом, на який впливала лише зміна пір року. Зі свого віконця він бачив більше води і неба, аніж землі. Чи відкривалося це віконце у вічність? Унизу, попід схилом, під чистим небом, де шугали орли, куняло озеро Аннесі. Будиночки серед глиці на спадах протилежного берега скидалися на стежки на темних луках, а вгорі блукали білі отари вершин, через відстань подібні до туманних примар.

— Гей, Крісе, ходи хутчіш, у нас тут проблема!

До нього зайшла Лаура — одна з колег; її джинси а-ля Лоліта і надто широка футболка тільки підкреслювали худий стан.

Кріс пішов за нею. Вони крокували мовчки, бо не хотіли, щоб хтось із учнів почув їх, і невдовзі увійшли до кабінету директора — єдиної кімнати в шале, яку зачиняли на замок.

Засновник школи — Монтіньйо — зібрав усіх сімох учителів і заявив:

— Наш новенький, Карім, утік. Уранці його ніхто не бачив — ані в ліжку, ні у майстерні, ні в клуні.

— Треба повідомити жандармів! — скрикнула Лаура.

Монтіньйо насупився.

— Це, Лауро, буде останнє, що ми зробимо. Спочатку спробуймо пошукати самі. Не варто відряджати жандармів на пошуки хлопця, який і так у попередньому житті частенько навідувався до поліційного відділку. Він або краще сховається, або нападе на них, або — коли його схоплять — образиться на нас і вважатиме, що ми заодно з фараонами. Ні, Лауро, це контрпродуктивно. Ми втратимо авторитет.

Усі, зокрема і Лаура, погодилися з директором. У цьому центрі для складних підлітків — наркоманів, злодюжок, жертв побоїв і зґвалтувань — захоплені своєю місією вчителі відкидали власне еґо і визнавали, що можуть і помилятись. Діти важили більше, аніж вони.

— Чи вдалося комусь із вас потоваришувати з ним? Хто з вас його знає краще?

Кріс підняв руку.

— Гаразд, Крісе. Розповідай.

— Боюся, що йдеться не про втечу.

— Що ти хочеш сказати? — стривожено запитав Монтіньйо.

— У Каріма є схильність до суїциду.

Запанувала бентежна мовчанка. Вихователі миттю всілися навколо столу і стали вираховувати, до якого зі способів самогубства міг вдатися Карім.

Уже за двадцять хвилин Кріс прямував до залізничної колії, що проходила трохи нижче Вілли Сократа. Він поставив себе на місце Каріма — хлопчини, який ріс у небезпечному кварталі. Оскільки прагнення смерті — це крок назад, учинок, що має на меті повернення у затишок дитинства, то хлопчик мусив знайти серед цього альпійського краєвиду (для нього вельми екзотичного) щось, що нагадувало б рідні місця, передмістя Парижа. А що може бути звичнішим за залізницю? За містом і в місті вона пахне однаково — сумішшю мастил, вугілля, сміття. Усюди однакові вказівники над металевими загорожами. Усюди однакова небезпека при наближенні потягу.

Кріс спустився вздовж річечки, що вуркотіла, пінилася і петляла серед каміння, на якому подекуди їжачилися кучми трави. Морозний вітер хляскотів по обличчю Кріса. Вочевидь наближалася зима.

Дійшовши до колії, Кріс роззирнувся і нікого не помітив.

Раптом він збагнув, що увагу хлопця могла привернути й інша деталь краєвиду — автоміст над залізничним тунелем. Пригадавши ту місцину, Кріс вирішив, що Карім напевно вже там, чекає на поїзд, щоб кинутися під колеса.

Він майже побіг, хоч і намагався пересуватися тихо, аби його не зауважили; пробіг майже кілометр. Здогадка була вірною! На мосту Кріс побачив постать, що вдивлялася за обрій.

Карім стояв до нього спиною, тож Кріс наближався мовчки і звернувся до хлопця лише на відстані кількох сантиметрів.

— Каріме, здається, тобі сьогодні дуже болить.

Хлопець розвернувся, вагаючись між люттю через те, що його знайшли, подивом від появи Кріса — вихователя, з яким він заприязнився, й емоційною реакцією на його слова.

— Болить, правда ж, дуже болить? — ніжно випитував Кріс.

Карімові кортіло сказати «так», та це означало б відповісти, а він не хотів нікому давати відповідей.

— Каріме, це твоє життя, і ти можеш робити з ним, що заманеться.

Маленькому бунтареві здалося, що Кріс читав його думки.

— Не хочу ні впливати на твоє рішення, ні псувати прекрасну мить у цій місцині. Однак я залишуся з тобою і, коли з’явиться поїзд, не дозволю тобі стрибнути. Знаю, авжеж, я нудний.

Карім відвернувся, збентежений таким розумінням своїх почуттів.

— Каріме, пропоную наступне — перекусимо моїм коштом отам.

І Кріс вказав на кав’ярню далеко вгорі — ледве помітну, хіба червона цятка посеред запаморочливого спаду.

— Там ми зможемо поговорити. А потім роби, що хочеш.

— Я повернуся сюди! — гукнув Карім, намагаючись показати, що він не флюгер і не маріонетка.

— Гаразд, — погодився Кріс. — Хочеш — повертайся сюди, я дам тобі спокій. Тим часом випий кави або гарячого шоколаду зі мною.

— Ти обіцяєш потім залишити мене в спокої?

— Обіцяю.

Вразливу самоповагу хлопчика було задоволено, він засунув руки в кишені, зігнув плечі й понурив голову — це означало «Ходімо».

А високо на спаді з тераси кав’ярні за сценою із цікавістю спостерігав один чоловік. Коли він переконався, що дві маленькі постаті піднімаються у його бік, то відкотив свій інвалідний візок, заїхав усередину і сховався за двома колонами — він сподівався, що там його не помітять.

Карім, потрапивши до зали з фіранками і обрусами, вкритими яскравими червоними квадратами, й альпійськими дзвіночками на підвіконнях, вгадав, що це кав’ярня, лише за двома деталями: кавоваркою за блискучою барною стійкою і електричним більярдом біля вбиральні.

Кріс замовив гарячого шоколаду, і, перш ніж поласувати, вони притулили змерзлі руки до керамічних чашок.

— Чому ти хочеш знищити себе?

— Бо я ні на що не здатний. Роблю самі лише дурниці.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Тоді погляньмо на