Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

— Фігня! Якщо ти залізний, то завжди будеш залізним. Якщо дерев’яний — назавжди лишишся дерев’яним. А якщо із гівна, як я, то так і залишишся гівнюком!

— Неправда. Люди змінюються. Я — живий доказ.

— Хто, ти? Та ти завжди був таким!

— Та невже? Ти справді віриш, що я завжди був таким-собі сенбернаром, який думає перш за все про інших? Насправді в твоєму віці мені плювати було на інших людей, я йшов по головах, дбав тільки про себе.

— Ти кажеш це лише тому...

— Я так кажу, бо це правда. Каріме, можна не завжди бути поганим! Якщо ти вчасно це усвідомиш, то станеш кращим! Каріме, ми вільні! Вільні!

— Хто вільний, я? Відколи я досягнув віку, коли мене можна саджати за ґрати, вони мене туди запроторили! І мали рацію. Тож краще покінчити з цим якомога швидше.

— Тож у покуту ти вочевидь не віриш...

— Що ти верзеш?!

Аксель перебував у двох метрах від них, він чув кожне слово і що далі, то важче дихав. Він забився ще глибше в свій закуток, аби чути й не бути поміченим.

— Зміни свою долю, Каріме. Злодій може стати чесною людиною, вбивця здатен збагнути, що негідно вчинив, — і зупинитися. Каріме, хоча ти почав життя з хуліганства, крадіжок і продажу героїну, тобі ніхто не забороняє поводитися гідно. І доказом цього є те, що тобі самому гидко від тих вчинків. Справжній негідник переконаний у тому, що він — достойна людина. Так само дурні не відають, що вони дурні. Ти ж уже піднявся на щабель вище. І я вірю у тебе, Каріме. Ось тобі моє слово: я допомагатиму тобі, скільки сил стане!

Вони замовкли. Карім зігрівався шоколадом і словами Кріса.

Аби не сповзти у сентименти і лишитися незворушним — бо так він себе уявляв, — Карім знову кинувся на амбразуру:

— Та хто ти такий? Чого ти вчепився до мене? Ти мені не брат!

— Не рідний, авжеж.

— Це ж як?

— Це означає, що я можу почуватися твоїм братом навіть якщо я не твоя рідна кров.

— Цілковита дурня! Братами можна бути тільки по крові, а решта — це збочення!

— Справді? Ти ніколи не бачив у своєму кварталі рідних братів, які билися чи зневажали б одне одного? А що зробили для тебе твої брати?

— Вони ще надто малі, я старший брат.

— І ти вирішив самоусунутися. Браво! Чудовий приклад братерської любові!

— Та ну... те, що я роблю, стосується лише мене.

— А от і ні! Тобі відома історія двох братів, Каїна й Авеля?

— Ясна річ, це ж є у Корані!

— У Біблії теж. Ці двоє, сини Адама і Єви, жили собі без турбот, поки не посварилися через жертву. Один із них, Авель, приніс Господові продукти своєї пастушої праці — певно, бика і барана, а Каїн запропонував фрукти й овочі, продукти землеробства. І Бог, не пояснюючи своїх дій, прийняв дар Авеля і відмовився від дару Каїна. Тобі має бути відомо, що життя саме таке — несправедливе, непередбачуване, неоднозначне. Його треба приймати таким. Проте гордий Каїн не сприйняв вчинку Господа, збурився і побіг. Бог гукав його, вмовляв заспокоїтися. Але даремно! Розлючений Каїн убив свого брата Авеля, бо позаздрив йому. Бог побачив це надто пізно і запитав у Каїна, навіщо він так вчинив. І Каїн, підсміюючись, відказав: «Хіба я — сторож брату своєму?». Але ж саме він і мав бути сторожем брату! Однак Каїн цього не зрозумів, не подумав про велику родину людей. Кожна людина несе відповідальність за будь-яку іншу людину, байдуже, брат це чи хтось інший. І вбивати означає забувати про це. Бути жорстоким — також забувати про це. Я ж не хочу про це забувати, Каріме, я — твій сторож, я не дам тобі впасти. А ти — сторож своїм маленьким братам. Ти не просто не можеш залишити їх — ти мусиш підтримувати їх в усьому!

— Окей... А що далі?

— Господь вигнав Каїна до місцини, де він мусив тяжко працювати і виховувати дітей; усе людство аж до Ноя було приречене вести початок від Каїна. Таким чином ніщо не заважало жорстокості ширитися далі. Ніби саме життя не може існувати без жорстокості — треба лише загнуздати її.

— Коли я казав «А що далі?», то мав на увазі себе, а не вашого Каїна!

— Ти повертаєшся разом зі мною, ти довіряєш мені, довіряєш собі. Можливо, ти станеш тим, ким ти є, — справжнім Карімом, а не тим, кого виховали шахраї у твоєму кварталі.

— Ти віриш у Бога?

— Ні. Але я обожнюю різні історії — почуваюся менш самотнім і не таким дурним.

— А я вірю! — гукнув Карім радісно, бо отримав змогу показати свою віру і вищість.

Тут Кріс зрозумів, що переміг: хлопчик уже не піде кидатися під поїзд.

Невдовзі вони залишили кав’ярню і разом, пліч-о-пліч, почвалали стежкою вгору, до Вілли Сократа.

Аксель визирав, стежачи за ними, поки постаті не зникли удалині. «Розчарування» — єдине слово пекло його мозок. Авжеж, він був «глибоко розчарований», бо не міг припустити, що зустріне Кріса за таких обставин.

Бо Аксель і сам відчував у собі зміни.

Куди поділася втіха, на яку він так розраховував? Чому його вже не вабила можливість легкої помсти? Чому не піднімалася хвилею чорна радість від того, що скоро він зможе завдати удару? Нічого, треба лише оговтатися...

*

Басейн із величезними вікнами було задумано так, щоб створювати ілюзію купання посеред альпійського краєвиду, серед луків на вершинах і о́зера, розпластаного внизу, під спокійними поглядами гір у сніжних каптурах; того ж дня басейн здавався відокремленим від усього світу — пара обліпила скло, холод приваблював теплі краплини, затуляючи вид на долину.

Кілька пливунів перетинали великий басейн, гнучко повторюючи вправні рухи і не звертаючи уваги одне на одного. Один старий, дуже подібний на комаху — роздуте черево на рахітичних ніжках, — стояв поруч із трампліном, мляво роблячи кола руками.

Тренер — гладко голений, з великими обм’яклими стегнами — сидів, куняючи, на високому стільці, звідки міг бачити весь периметр, зі свистком у губах, мов гігантське дитя із соскою.

Один із працівників допхав візок Акселя до меншого басейну; укутаний у халат, він очей не відводив від того, про кого думав постійно.

Кріс у воді займався із ревматичною старою. Його руки використовували легкість, яку давало занурення