Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

у воду, виконуючи рухи, що їх важко було б виконати на суші, руки міцнішали, жести ставали вільними, м’язи і сухожилки витягувалися. Цей метод мав назву «водна гімнастика», був винайдений нещодавно, а Кріс був одним із небагатьох, хто його практикував.

Аксель дізнався про це у готелі, коли попросив знайти фахівця для щоденних вправ. У списку, запропонованому лікарем, він зауважив ім’я Кріса в рубриці «Новинка: аквамасаж!».

— Справді, — підтвердив власник готелю, — є такий хлоп! Працює вихователем на Віллі Сократа. Знаєте, є такий центр для проблемних підлітків? Ніби бувають підлітки не проблемні! Щодо Кріса, то залюбки вам його раджу! Ним усі задоволені. Призначити зустріч?

— Буду вдячний, але тільки від імені готелю, а не від мого.

Аксель хотів скористатися цією зустріччю. Якщо розкидатися своїм іменем, викриють тебе швидко; а якщо Кріс упізнає його не одразу, то Аксель зможе вповні насолодитися несподіванкою.

Аксель вивчав Кріса, користуючись його зосередженістю: він бачив і не був помічений. Кріс був утіленням шляхетності. Яке турботливе ставлення до цього динозавра із зім’ятою часом плоттю... До невідомої людини... Якби пацієнтка була його матір’ю — чи ставився б він до неї ніжніше і запопадливіше? Навряд. Схилившись над поморщеним обличчям, обіймаючи цей живий кістяк, мов закоханий танцюрист, Кріс дивився пацієнтці просто в очі, ніби підсилюючи тим самим грацію своїх рухів. Яка в нього зовнішність... У свої сорок років засмаглий Кріс, що мав у кутиках очей різкі зморшки, подібні до порізів, зберіг таку ж, як і замолоду, русяву чуприну і міг похвалитися відсутністю жиру, твердими блискучими м’язами, підтягнутим животом, широкими плечима, вузькою талією — цей торс вражав рідким і дуже вишуканим волосяним покривом, схожим на макіяж, що затіняв низ живота і підкреслював груди. Аксель дивився на нього із захватом і водночас сумом, адже не міг не порівнювати себе із ним. Найбільше він заздрив могутнім ногам під пружними сідницями; про це Аксель з часу нещасного випадку не міг навіть мріяти, адже сідниці і стегна, паралічем позбавлені руху, безсило обвисли.

— І хто в цьому винен? — із люттю пробурмотів він, помацавши правою рукою свої непорушні, мов чавунні стовпи, ноги.

Атлетична статура Кріса зробила його рішучішим: жодного співчуття!

Поки, склавшись мало не вдвоє, Аксель обдумував пом­сту, Кріс помітив його і торкнувся його руки.

— Ваша черга, месьє.

Аксель схвильовано підвів голову. А що, як Аксель одразу впізнає його?

— Мене звати Крісом, і я масуватиму вас. Сеанс триває годину. Гаразд?

Аксель кивнув головою.

— Як вас звати, месьє?

І Аксель назвав перше-ліпше ім’я, яке спало на гадку:

— Альбан.

Він прикусив губу. Ідіот! Він став жертвою їхнього спільного спогаду — адже колись він грав перед Крісом «Концерт пам’яті янгола» Альбана Берґа! Така очевидна підказка — «Альбан» — одразу вказувала на нього!

— Що ж, Альбане, зараз я допоможу вам спуститися у воду. Дозвольте мені підштовхнути візок, а потім знести вас східцями. Гаразд?

— Е... ну, гаразд...

Кріс його не впізнав. Спостерігаючи за ним краєм ока, Аксель зрозумів, чому: крім того, що Кріс не очікував побачити Акселя, поводився він дуже професійно; він дбав про те, щоб не виказати шоку чи відрази від каліцтва і не принизити пацієнта, тому зосереджувався на технічних деталях — обережно знімав халат, прибирав сталеві підпорки для ніг, підхоплював Акселя з потрібного боку.

Заспокоївшись, Аксель вирішив розслабитися і віддатися у руки Кріса.

Поклавши Акселя на воду, Кріс запитав, чи є якісь протипоказання, рухи, яких варто уникати. Аксель заперечливо похитав головою. Тоді Кріс наказав заплющити очі й почав масаж, спокійним голосом супроводжуючи кожен рух.

Це шепотіння на вухо, зрештою, збентежило Акселя. Зазвичай дві людські істоти шепочуться, заплющивши очі і торкаючись одне одного своїми майже голими тілами лише в одному випадку — кохаючись. Аксель же був у руках свого заклятого ворога, людини, яка колись, через злочинне недбальство, мало не вбила його. Це ж абсурд...

Однак у хвилюванні Акселя не було нічого болісного. Навпаки. За Крісової допомоги, ставши невагомим, він ніби раптово перестав бути калікою. Аксель плив, обертався навколо себе, пірнав. Непередбачуваний благодатний сеанс буцімто повертав його до дитинства, до перших купань разом із татом у басейні в Сіднеї; Аксель пригадав своє худе тільце поруч із масивним дорослим тілом, їхні запливи у блакитні води Тихого океану на пляжі Вайтгевен[13], як він, маленький хлопчик, збентежено чіплявся за дорослого чоловіка, що робив потужні махи руками.

Так дивно було відчувати повні ніжності торкання вбивці до своєї шкіри... А якщо реванш полягав саме в цьому: перетворити Кріса на свого раба і примусити його вправлятися з ним щодня?.. Що ж, ці тортури були б явно чимось незвичайним — як для ката, так і для жертви.

— Альбане, як ви почуваєтеся?

Аксель розплющив очі. Обличчя Кріса, що дбайливо гойдав пацієнта, знаходилося в якихось двадцяти сантиметрах від його обличчя.

— Добре, дуже добре.

Вони зустрілися поглядами, Кріс указав на ноги Акселя.

— Що з вами сталося?

— Нещасний випадок двадцять років тому.

Кріс здригнувся. Не тому, що упізнав Акселя, а тому, що відрізок часу — двадцять років — дещо йому нагадав. Аксель вирішив відволікти увагу Кріса:

— Чому ви займаєтеся саме цим методом — аквамасажем?

— Навіть не знаю... Певно, шукав, що доброго можна робити саме у воді.

— Чому? Хіба у воді можна зробити щось лихе?

Кріс відвернувся, щоби відповісти на усмішку однієї з пливунок, яка прямувала до душу, і не відповів. Тоді Аксель продовжив:

— Зі мною нещасний випадок стався саме у воді.

Кріс обернувся і заціпеніло прикипів поглядом до Акселя — спочатку спантеличено, потім із сумнівом і тривогою, нарешті — нажахано. Аксель витримав його погляд. Він бачив, як Кріс потроху усвідомлював — ніби завіса піднімалася над його пам’яттю, поволі пропускаючи всередину світло. Кріс ковтнув слину і запитав голосом, позбавленим барв:

— Це ти, Акселю?

— Так, це я.

Із його очей порснули сльози. Він намагався стримати щасливу усмішку.

— Виходить, ти... живий?

— А ти собі думав як? — скрикнув Аксель.

Упродовж цих двадцяти років австралієць жодного разу не припускав, що його вважають мертвим; він мав переконання, що Крісу відомо про його подальшу долю.

Кріс похилив голову, ніби йому дали потиличник.

— Я гадав, що...

— Невже я схожий на мертвого? Радше на каліку, еге ж? Мене вийняли з води, повернули до життя, я провів п’ять місяців у комі, а прийшовши до тями, був лише овочем. Мусив заново вчитися усьому — говорити, писати, рахувати, пересуватися. Мій