Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

крісло прямо до ліфта, мовби запрошуючи слідувати за ним. Бомони перезирнулися. Ніби закрижанілі, охоплені неясною тривогою, французи вже не могли поводитися нормально; зазвичай до хворих вони відчували співчуття, але у випадку Ленґа воно обернулося на таку шалену ворожість, що Бомони мало не дорікали йому каліцтвом, звинувачували у використанні і цієї провокації, закидали рафіновану пиху і відкриту агресію.

Коли ліфт досягнув підземного рівня, Ленґ виїхав із нього, роздратований необхідністю цілих двадцять п’ять поверхів дихати одним повітрям з клятими туристами, і показав освітлену неоновими лампами майстерню, де працювало з сотню китайців.

— Отут ми виготовляємо наш товар.

— Чому саме свята Рита? — солодкаво-приязно поцікавився Бомон.

Він переможно підморгнув дружині, переконаний, що це хитре запитання допоможе пояснити стан месьє Ленґа і зробить його подібнішим до людини.

Господар сухо відказав:

— Вільна ніша.

— Перепрошую?

— Саме так. Ісус і Діва Марія вже домінували на ринку. У Європі святі вже не в моді, всі, окрім святих Рити й Тадея[11] — але слід було попрацювати над маркетингом.

— Святий Тадей?

Бомони ніколи не чули про святого Тадея, ніколи не продавали пов’язаних із ним предметів. Ленґ, розсерджений їхнім невіглаством, продовжував:

— Це покровитель автостоянок! Саме до святого Тадея слід звертати молитву, коли не знаходите місця для паркування: оскільки він маловідомий, то обов’язково знайде для вас час. Усе швидко владнає.

— Невже? Це справді працює?

— Та ви жартуєте! Я переповідаю вам байки, необхідні, аби продати його. Хіба мадемуазель Мі вам про це не казала?

— Ні.

— Нетямуща! Звільню її завтра ж!

Мадам Бомон почервоніла, помітивши, що саме виймав із форми один із працівників.

— Але ж... але...

— Що? Так, це ми виробляємо також, — підтвердив Ленґ. — Причандалля для порнографії. Вам це також цікаво?

Месьє Бомон підійшов до пластикового фалоса, що самотньо стояв серед силіконових перс.

— Яка гидота!

— Помиляєтеся, — не погодився Ленґ, — це дуже якісний товар, продається не гірше за предмети культу. Знаєте, коли йдеться про виготовлення муляжів, то справу маєш із однаковими матеріалами й технікою.

— Але ж це неподобство! Наші святі Рити побачили світ поруч із цим... і цим...

— І поруч із нами також, месьє! Ви лише релігійні товари гуртом скупаєте? Шкода, бо варто лише взятися до торгівлі...

Задзеленчав телефон. Ленґ уважно вислухав, нічого не відповів, поклав телефон до кишені і коротко кинув, уже майже забувши про Бомонів:

— Я їду нагору.

Не встигли французи попрощатися з ним, як дверцята ліфту зачинилися за Ленґом.

Заїхавши до свого кабінету, Ленґ запитав у секретаря — довготелесого, мов мотузка, корейця двадцяти п’яти років:

— Ну що?

— Знайшли, пане!

І секретар уперше побачив, як усміхається його патрон: вуста Ленґа розм’якли і з горлянки вихопилося гмикання.

— Ну нарешті!

Секретар, вирішивши, що нарешті сподобався тирану, виклав усю відому йому інформацію:

— Він працює не в тій галузі, де ми весь цей час шукали. Ви ж нам вказали на академічну музику, правда?

— Так. І чим він займається? Грає у вар’єте?

— Його діяльність ніяк не пов’язана з мистецтвом. Ось буклет про місце, де він працює.

Ленґ схопив папірець. Зазвичай непроникний і холодний, цього разу він не стримався, і брови поповзли вгору, виказуючи крайній подив.

— Ви певні, що це він?

— Цілком!

Ленґ кивнув головою.

— Хочу з’їздити! Причому негайно! Замовте рейс.

Секретар підійшов до столу і зняв слухавку. Поки він набирав номер, Ленґ кинув байдужим тоном:

— Сьогодні ж увечері викиньте геть мадемуазель Мі. Профнепридатність.

А секретар уже говорив із туристичною агенцією.

— Хочу забронювати один квиток до Франції. Місто Аннесі[12]... Що, прямих немає? Ви впевнені? Спершу Шанхай–Париж, потім Париж–Гренобль, а звідти автом до Аннесі? Або Шанхай–Женева, а звідти вже на таксі?

Він прикрив слухавку долонею і запитав у патрона:

— Вам так краще, шефе?

Монополіст релігійного і порнографічного реманенту кивнув на знак згоди.

— Гаразд, — далі повів секретар. — Беремо Шанхай–Женева. Так, якомога швидше. Бізнес-клас. На ім’я Ленґа. Аксель Ленґ.

Соваючи крісло до вікна, аби насолодитися денним сонцем, Аксель гортав буклет, поданий йому секретарем, і намагався розпізнати на мініатюрних фотографіях людину, яку він шукав уже кілька місяців і спогади про яку двадцять років не давали йому спокою.

Масажист Суніл — огрядний колос, колишній чемпіон із дзюдо — урвав перегляд буклета, плеснувши в долоні.

— Час масажу, месьє!

І вже за кілька хвилин намащений олією Аксель відбував щоденні вправи, необхідні для реабілітації. Через проріз для очей і носа в масажному столі він напам’ять, наспівуючи, вивчав буклет.

— Пане Ленґ, а вам явно сьогодні ліпше!

«Та куди він лізе, недоумок?! — бурмотів подумки Ленґ. — Хіба це його обходить — задоволений я сьогодні чи не задоволений у якийсь інший день? Цей йолоп, зрештою, масажист, а не психіатр!»

За п’ять хвилин, коли Аксель знову замуркотів, колишній дзюдоїст, відчуваючи до клієнта щиру симпатію, насмілився на повторне зауваження, припустивши, що з ним поділяться емоціями.

— Чим це ви так тішитеся, месьє Ленґ?

— Обіцянкою. Я присягнувся, що, заробивши перший мільярд, здійсню одну мрію. Свою мрію.

— Справді? Мої вітання! З мільярдом, звичайно.

— Ідіот, мені боляче!

— Даруйте, месьє. І що ж то за мрія?

— Відвідати Францію.

— О, я розумію...

— Аннесі.

— Де це?

— Зеленої думки не маю! Але там є Вілла Сократа.

— Вілла Сократа? Що це таке? — масажист, розтягуючи слова, виказав подив. — Ресторан? Центр відпочинку? Сучасна клініка?

— А от і ні! Це просто місце, де я здійсню свою помсту. І я ще вагаюся між тортурами й убивством.

— Який ви кумедний, месьє Ленґ!

Колос розсипався фальшивим сміхом, в якому дурості було більше, ніж радощів. Аксель же подумав, що Суніл масує його вже півроку і більше не варто терпіти вічно насупленого дзюдоїста, його спітнілі руки й ідіотські зауваження. Завтра ж, перед від’їздом, він його звільнить.

Заспокоївшись, він іще раз поглянув на світлини у буклеті, де позували, обійнявшись за плечі, дорослі чоловіки. Де він тепер? Серед оцих, на фото? Котрий? На кого Кріс схожий тепер?

*

«Концерт пам’яті янгола» тихо і боязко лився з колонок. Радше спогад, ніж музика. Кріс у своїй кімнаті під самим дахом завжди стежив за гучністю: у велетенському дерев’яному будинку, що приліпився до гір, звуки немов мандрували кімнатами; Кріс не хотів, аби хтось з підлітків із Вілли Сократа, якими він опікувався, вилаяв