Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

Подумки він похвалив себе за завбачливість: невеличка брехня лише додасть переконливості його відсутності на місці, де потонув Аксель, і позбавить відповідальності. Пол ствердно похитав головою і сказав одному зі своїх помічників принести речі.

— Мій дорогий маленький Корто, чи відомо тобі, що вже час рушати — можливо, навіть до того, як з’явиться решта учасників?

— Знаю. А чому ти вірив у те, що я прийду першим?

— Бери валізу, на тебе чекає човен. Що ж, браво. Бажаю тобі прекрасного життя. Щодо кар’єри розводитися немає сенсу — я й так знаю, що ти її зробиш.

Пол Браун обійняв юнака по-американськи, притиснувши його до себе і поплескавши руками по спині. Кріс, із відразою відчувши доторк великого м’якого черева, подумав, що у віці Пола заборонить собі набирати зайву вагу.

— Радий нашому знайомству, Крісе.

— Навзаєм, Поле... навзаєм...

Навіть коротка відповідь давалася йому тяжко — так кортіло щонайшвидше втекти.

Наступні години — на кораблі, у джипі й у літаку — Кріс міркував, перетравлюючи отруйні думки: він раз-у-раз перевіряв правдоподібність своєї версії, відповідав на можливі закиди, уявляв найгірше і обмірковував, як вийти із прикрої ситуації. Кріса мало цікавив Аксель, він турбувався про себе, лише про себе, про свою імовірну провину — чи радше про те, в чому його могли звинуватити.

Коли 4 вересня 1980 року він, ні на мить не склепивши очей, приземлився в Парижі і пройшов митницю без зайвих питань, то відчув себе урятованим. «Сюди по мене ніхто не поїде, отже, усе позаду! Ура!» Кріс утік до вбиральні, де зробив кілька радісних па — ніби знову переживав свою перемогу.

Чекаючи перед конвеєром на валізу, Кріс добродушно роздивлявся інших пасажирів — він ніби по-новому бачив цей світ, високі білі стіни, мармурову підлогу, блискучий хром, ажурну стелю, звідки просочувалося блякле паризьке сонце. Раптом за високими скляними дверима у холі Кріс помітив матір. Вона виглядала його. Стривожена затримкою рейсу, збентежена тим, що не бачить єдиного сина, вона із розпачем роззиралася. Яке горе! І скільки любові крилося у її занепокоєнні...

Кріс здригнувся.

Десь у Сіднеї інша мати з таким же переляканим обличчям щойно дізналася про зникнення свого сина.

Приголомшений очевидністю цього факту, Кріс усвідомив, що Аксель помер, а він — став його вбивцею.

*

Того спекотного червня 2001 року мадам і месьє Бомон, що крамували предметами культу, ошелешені, ходили Шанхаєм.

Щомиті вони підводили голови і переводили сповнені захвату очі від столика з тикового дерева, заставленого брязкальцями, до величезного вікна із задимленого скла, за яким — скільки сягало око — простягалося фантастичне китайське місто на двадцять мільйонів жителів, скупчення різноманітних споруд, наїжачені голки антен, пухлини поцяткованих ієрогліфами реклам — цілий штучний ліс, що парував і де хмарочоси, достоту шпаги, фехтували із хмарами.

— Отам, люба, бачиш оту мерехтливу будівлю, подібну до ракети? Як гадаєш: п’ятдесят поверхів мінімум?

— Як мінімум! — підтвердила мадам Бомон.

Мадемуазель Мі своєю соковитою французькою, що рясніла короткими і м’якими нотами, закликала торговців до порядку:

— Месьє, мадам, дозвольте мені підбити підсумок?

— Давайте! — зверхньо, мов монарх, відказав Бомон своїй постачальниці.

— Давайте! — додала мадам Бомон, що звикла повторювати останню фразу свого чоловіка — найкращий спосіб ніколи йому не суперечити.

Мадемуазель Мі взяла ручку і з незаперечним авторитетом стала вказувати у зошиті кожен рядок:

— Отже, ви обрали дармовіс святої Рити по акції (15 тисяч штук із металу і 15 тисяч штук із гуми), автомобільну іконку із зображенням святої Рити (4 тисячі штук), чотки з двадцяти двох бусин із медаллю з зображенням святої (50 тисяч штук), а також чашку (4 тисячі штук), підставку під яйце (4 тисячі штук), підсвічники (5 тисяч штук) і чаші (10 тисяч штук). І за акційною ціною в один долар я додаю сотню пористих слинявчиків зі святою Ритою для діток. Не хочете взяти оцю чудову статуетку святої висотою шість сантиметрів і прикрасити нею своє авто? Липка підставка дає змогу встановити її будь-де.

— Скільки?

— Чотири долари. Ціна мізерна, але якість відмінна! Це посріблений метал.

Мадемуазель Мі вимовила оте «посріблений метал» із таким пафосом, ніби йшлося про чисте срібло.

— Дайте тисячу штук, часом трапляються вельми побожні водії, — зауважив месьє Бомон.

— А петельки зі святою Ритою?

— У Франції вже ніхто не носить петельки.

Раптом утрутилася мадам Бомон:

— А як щодо пілюльниць?

— Пілю... чого? — перепитала мадемуазель Мі, яка не знала цього слова.

— Такі коробочки для пігулок. Для хворих. Прихильники святої Рити, покровительки див, дуже часто проходять складне лікування. За пілюльниці вони напевно влаштовуватимуть справжні бійки!

— Додайте сорок тисяч пілюльниць, мадемуазель. І підводимо риску.

Мадемуазель Мі простягнула їм бланк замовлення, месьє Бомон підписав його, почервонівши, усвідомлюючи значущість своїх дій.

— Чи матимемо ми честь привітатися з паном Ленґом?

— Авжеж, — зголосливо кивнула мадемуазель Мі, — адже пан голова вам обіцяв.

— Відколи ми маємо з ним справи... — продовжував месьє Бомон. — Я вважав би за честь потиснути руку месьє Ленґу.

— Загадковому месьє Ленґу! — промурмотіла мадам Бомон.

Мадемуазель Мі утрималася від відповіді; на її думку, її начальник пан Ленґ аж ніяк не був загадковим — навпаки, це був чи не найбільший негідник, який траплявся в її житті!

Вона потелефонувала секретареві пана голови і залишила Бомонів у кімнаті самих.

Поки подружжя ахало й охало, роздивляючись панораму з вікна, за ними з’явився чоловік.

— Мої вітання! — пропищав він.

Бомони обернулися, готові розсипатися у люб’язностях, однак вигляд незнайомця, що з інвалідного візка свердлив їх очима, охолодив їхній запал.

Убраний у вкриті масними плямами темні шати месьє Ленґ із триденною щетиною, що, ніби пухлина, пухирилася на шкірі хворобливого кольору, приховував очі за темними окулярами; його волосся — якщо воно в нього лишилося — таїлося під безформним капелюхом, а емоції — якщо він їх мав — принишкли за сталевою маскою. Лівицею він рухав крісло, і ніхто не знав, що трапилося з його ногами і правицею, — вони просто звисали, худі й обм’яклі. То була не людина — начерк людини, графіті, ескіз; словом, сердега.

— Хочете, проведу вас нашими майстернями?

Вражена мадам Бомон спершу вирішила, що він робив це навмисне — так, навмисне говорив різким, монотонним голосом, неприємним, достоту скрипіт нігтя по склу. Вона схопила чоловіка за руку і стиснула її пальцями.

— То як? — наполягав месьє Ленґ, збентежений мовчанням французів.

Месьє Бомон стріпнувся, ніби прокинувся від тяжкого сну.

— Та ми із радістю..!

— Авжеж, із радістю... — пробурмотіла мадам Бомон.

Месьє Ленґ покотив