Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Оря­дин! - І знов сміяла­ся, мов та пус­тот­ли­ва ди­ти­на.

- Моя! І як то див­но, див­но, що ми досі не зна­ли­ся!

- А те­пер на­раз так доб­ре пізна­ли­ся! О Оря­дин, я аж те­пер відчу­ваю, яке жит­тя пре­гар­не!

- А я, - що лю­бов та­ка мо­гу­ча си­ла!

- Ми як­раз шість разів ба­чи­ли­ся, а нині… по­ду­май ли­ше! - І ве­се­лий, май­же свавільний усміх зав­мер на моїх ус­тах, сло­ва ур­ва­ли­ся… На по­розі на­шої кімна­ти по­яви­ли­ся дві статі: Ле­на з ще од­ною да­мою. Обидві підхо­ди­ли до нас. Ста­ра да­ма приж­му­ри­ла очі, ніби не розпізна­ва­ла ме­не доб­ре, а опісля звер­ну­ли­ся її очі на йо­го. Ле­на нес­ла го­ло­ву на тітчин лад.

- Де моя ман­тилька? - клик­ну­ла гру­бо. - Дай її тут і хо­ди до­до­му! Ма­ма кли­че, але за­раз, бо на нас че­кає повіз па­на М.!

Зі мною враз підняв­ся й Оря­дин, і я гля­ну­ла на йо­го. На йо­го ус­тах гра­ла ли­ха усмішка, а очі йо­го спи­ни­ли­ся во­ро­жо на розігрітім лиці моєї ку­зин­ки.

- Таки за­раз му­сить іти пан­на Вер­ко­вичівна? - спи­тав з не­таєним насміхом.

- Повіз че­кає!

- Ага, повіз!

Мов підтя­та од­ним за­ма­хом, мов зів'яла, звер­ну­лась я до нього. Завт­ра, т. є. за кілька го­дин, від'їде він! Моє щас­тя скінчи­ло­ся! Мовч­ки по­да­ла я йо­му ру­ку, а він стис­нув її так са­мо мовч­ки. В нього горіли очі, а я чу­ла, як зі мною за­хо­ди­ла зміна. Справді, моє щас­тя скінчи­ло­ся! Опісля розс­та­ли­ся ми. Як уві сні, ог­ля­ну­лась я ще раз за ним. Він сто­яв на тім самім місці, не звер­та­ючи з ме­не очей… О, то­го пог­ля­ду я ніко­ли не за­бу­ду! Ша­ле­на роз­пу­ка пірва­ла ме­не, а з гру­дей вир­вав­ся зойк. Чо­му я не ма­ла при нім ос­та­ти­ся? Чо­му? Я ж йо­го лю­би­ла, лю­би­ла, лю­би­ла! Я - йо­го царівна!…

III

Від'їхав. Для ме­не все зав­мер­ло. Ход­жу, блуд­жу, на­га­дую собі… йо­го не­ма! Ні в чім не­ма! Ніде не­ма! Хви­ля­ми шалію, і товк­ла би го­ло­вою об стіну. До послідньої сльози ри­да­ла би за ним! Ні, кри­ва­ви­ми слізьми ри­да­ла би за ним!

Понурі ма­си мряк тяг­нуться над го­ра­ми, вітер гу­де ли­ховісно. Сме­ре­ки на го­рах хи­ляться, пот­ря­су­вані ним, мов у ша­ленім бо­лю. Я тут, у до­лині, сид­жу са­ма і прис­лу­ха­юся вих­рові своєї душі…

Дика, нев­го­мон­на ту­га роз­ри­ває моє сер­це. Моє щас­тя скінчи­ло­ся…

- Ти виг­ля­даєш, На­тал­ко, - ка­же тітка, - так, як­би їла са­му крей­ду, а твої очі див­ляться так, як­би пе­ред ни­ми ста­ва­ли щох­вилі інші ма­ри!

Лена усміхну­ла­ся двоз­нач­не.

- Може, й ста­ють ма­ри, ма­моч­ко; ад­же послідній кон­церт вик­ли­кав їх! - І її ус­та вик­ри­ви­ли­ся насмішли­во. Тітка підня­ла очі вго­ру і, зітхнув­ши, ска­за­ла гірко:

- Пошануй ме­не, моя ди­ти­но! По­ша­нуй, не зга­дуй тих Слав­них лю­дей, бо мені й без них гірко!

- Знаєш, ма­моч­ко, що він та­ки не всту­пив на те­ологію?

Я сиділа мовч­ки над шит­вом.

- Так ку­ди заб­рав­ся?

- До В., ма­моч­ко! Хо­че та­ки пра­ва кінчи­ти чи якісь іспи­ти зда­ва­ти. Бог йо­го знає! Хо­че та­ки в ад­во­ка­ти йти. Так оповіда­ла Зо­ня, ма­моч­ко, бо ме­не то­то нічо­го не об­хо­дить, так як і він не об­хо­дить ме­не нічо­го. За­ким то він чо­го діб'ється! А ще тим більше, що має ли­ше з лекцій удер­жу­ва­ти­ся. Пе­ред своїм від'їздом сва­рив­ся страш­но з Маєвським. Ка­зав йо­му, що він лих­вар і що не со­ро­миться сирітськи­ми грішми до­бу­ва­ти знов чу­же доб­ро! Але що він, Оря­дин, бу­де па­ном йо­му на злість, всім своїм во­ро­гам на злість! Та­ке там бу­ло, ма­моч­ко. Він від'їхав то­му так нес­подіва­но ско­ро, бо йо­му прис­лав який­сь то­ва­риш йо­го, який­сь син ба­га­то­го шлях­ти­ча, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, ма­моч­ко, як він бу­де кру­ти­ти або вже й кру­тить, ме­не то нічо­го не об­хо­дить. Зо­ня та­ка ра­да, що він від'їхав! Ка­же: че­рез нього до­ма ли­ше сце­ни. І все че­рез гроші! Врешті, якось жи­ли би, ка­за­ла, але че­рез гроші… Те­пер їм усім мов камінь із сер­ця спав.

При її послідніх сло­вах я ти­хо засміяла­ся.

- Чого ти смієшся? - спи­та­ла тітка.

- Що їм камінь із сер­ця спав. Він упо­ми­нав­ся за спад­щи­ну по своїм дідові, за гроші, ви­по­зи­чені Маєвським, і че­рез те став­ся ка­ме­нем…

- Це він тобі пев­но оповідав, ко­ли ви сиділи в по­етич­но ук­ра­шенім куті, а я ма­ло що з со­ро­му в зем­лю не за­па­ла­ся, що крев­няч­ка мо­го му­жа вдається в роз­мо­ву з соціалістом! - І її зимні очі спи­ни­ли­ся про­ник­ли­ве на мені.

- Оповідав мені! - відповіла я, зво­ру­ше­на вже.

- Ха-ха-ха! Слав­но! Не го­во­рив тобі та­кож, що те­бе лю­бить? - Тут Ле­на засміяла­ся вго­лос.

- Ви не годні мені вже бо­лю зав­да­ва­ти, тіточ­ко, ні! - Це про­мо­ви­ла я цілком спокійно, але за­ра­зом пе­ре­ля­ка­на своїм зміне­ним го­ло­сом.

- Чому ти так побіліла, ко­ли не­вин­на?

- Чому? Ма­буть, то­му, що я сла­ба, що без­нас­тан­на бо­ротьба з ва­ми ни­щить мої си­ли. Ви, пев­но, не га­да­ли ніко­ли над тим, що стру­на, на­тяг­не­на над міру, ври­вається.

Вона усміхну­ла­ся хо­лод­но.

- Отже, сла­ба! Див­но ли­ше, що ви­рос­ла в тій «без­нас­танній бо­ротьбі», мов то­по­ля. Але ти, пев­но, о нер­вах ду­ма­ла?

- О нер­вах!

- Ну, ви­диш, я зро­зуміла те­бе за­раз. Біда ли­ше, що як­раз я в ніякі нер­ви не вірю. То­му не вірю, що діжда­ла­ся вже май­же п'ятде­сятьох років, а не ма­ла на­го­ди пізна­ти їх впли­ву. В те­бе суть нер­ви, а, я, був­ши в твоїм віку, ма­ла замість нервів со­ром­ливість. Ро­зумієш ме­не? Со­ром­ливість! З соціаліста­ми я не вда­ва­ла­ся, а пи­са­ти та­кож не бра­ла­ся. Я бра­ла­ся за гол­ку, за ва­рен­ня, за пря­тан­ня, [47] за мо­лит­ве­ни­ки - за то­то бра­лась я, але за ніякі пи­тан­ня та ідеї… Ха-ха-ха! Не­хай ме­не пи­та­ли би, я вже зна­ла би що відповісти. Ну, в те­бе во­но інак­ше. Пог­ля­ди вже інші - то­му, ма­буть, твоя кров вин­на. Ти вда­ла­ся в твою матір, а, во­на по­хо­ди­ла з військо­вих. Які військові лю­ди - то ми знаємо. Чи це бу­ло, напр., в по­ряд­ку, що во­на бу­ла з твоїм батьком п'ять років за­ру­че­на? Що за­ру­чи­ла­ся ще з гімна­зис­том? Я те все знаю і для то­го три­маю те­бе в ру­ках; для то­го ста­ра­юся не­ус­тан­но зло­ми­ти й нап­ра­ви­ти твою на­ту­ру, бо я знаю, що то зна­чить лег­ка кров. Звідки бра­лась би у те­бе зух­валість го­во­ри­ти з муж­чи­ною, ко­ли це я вва­жа­ла невідповідним? Звідки бе­реться в те­бе ко­ке­терія? Я її те­бе не вчи­ла! Я те­бе не вчи­ла, са­ме тоді спус­ка­ти очі, ко­ли муж­чи­на при тобі, що­би він по­див­ляв «довгі» вії!… Це врод­же­на ко­ке­терія. Яб­лу­ко не відко­титься ніко­ли да­ле­ко від яб­луньки. Ти донька твоєї