Анрі Шарьєр - Метелик

Карбідна лампа освітлює дуже чисту кімнату, у якій безліч птахів і риб.

– Ви хочете бачити Жуло? Зачекайте, він зараз підійде. Жулю, Жулю! До тебе прийшли.

До кімнати заходить босоногий старий чоловік у піжамі в голубу смужку, яка мені нагадує одяг каторжників.

– І хто ж це міг до мене прийти в таку пору, Сніжко моя? Метелик! Не може бути!

Він мене обіймає й каже:

– Підсунь ближче лампу, Сніжко, щоб я роздивився пику свого друзяки. Ні, це таки справді ти, хлопче? Це таки ти! Ласкаво прошу! Дах, дрібка грошей, що в мене є, внучка моєї дружини – усе твоє. Ти тільки розповідай.

Ми випили «Перно», шампанське, ром. Жуло час від часу співає.

– Ми таки їх зробили, га? Це ж була не просто пригода. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Рику, Ямайку, і ось уже майже двадцять років, як я тут, щасливий зі своєю Сніжкою, найкращою з усіх жінок, які можуть трапитися чоловікові в житті. Ти коли їдеш? Ти тут надовго?

– Ні, на тиждень.

– Що ти тут робиш?

– Хочу купити гру в «Казино», безпосередньо в президента.

– Друже, мені хотілося б, аби ти на все життя залишився тут зі мною, у цьому селищі вуглекопів, але, якщо ти зав’язав контакт із президентом, ні про що не домовляйся з цим типом, він накаже тебе знищити, якщо твій бізнес виявиться прибутковим.

– Дякую за пораду.

– А ти, Сніжко, приготуй свій бал вуду, але «не для туристів». Найсправжнісінький зі справжніх для мого друга.

За інших обставин я розкажу вам про той знаменитий бал «не для туристів».

Отже, Жуло втік, а я, Деґа й Фернандес усе ще чекаємо. Час від часу я, ніби між іншим, придивляюся до рейок на вікнах. Це справжні залізничні рейки, тут нічого не зробиш. Залишаються тільки двері. Їх цілодобово охороняють три озброєні наглядачі. Після втечі Жуло охорону посилили. Обходи почастішали, лікар уже не такий привітний. Шаталь приходить тільки двічі на день, щоб зробити уколи й поміряти температуру. Минає другий тиждень, я знову плачу двісті франків. Деґа говорить про все, тільки не про втечу. Учора він побачив мій бістурі й запитав:

– Ти досі його тримаєш? Навіщо?

Я відповідаю сердито:

– Щоб захистити твою й свою шкуру в разі потреби.

Фернандес не іспанець, а аргентинець. Він непоганий чоловік, справжній поціновувач пригод, але на нього також впливають балачки старого Карори. Одного разу я чую, як він каже Деґа:

– Бачу, що життя на островах здоровіше, не таке, як тут, і там не жарко. А в цьому приміщенні так і дивися, що підхопиш дизентерію, адже мікробів можна набратися, всього лише сходивши в туалет.

У цій палаті на сімдесят осіб щодня від дизентерії помирає одна, а то й дві людини. Зауважмо цікавий момент: усі вони помирають десь після обіду або ввечері. Жоден хворий не помирає вранці. Чому? Загадка природи.

Сьогодні вночі я мав з Деґа розмову. Я сказав, що інколи вночі араб-вертухай має необережність входити в палату й заглядати під покривала до важкохворих, які накриваються з головою. На нього можна напасти, натягти його одяг (ми всі маємо тільки сорочку й сандалі, нічого більше). Переодягнувшись, я вийду, вирву в одного зі здивованих охоронців зброю, націлю її на них, змушу зайти в камеру й там їх замкну. Потім ми перестрибнемо через лікарняну стіну з боку Мароні, стрибнемо у воду й попливемо, віддавшись на волю течії. А там побачимо. Гроші в нас є, купимо човен і їжу, щоб рушити в море. Обидва категорично відкидають цей план і навіть його критикують. Я відчуваю, що в них опустилися руки, мені страшенно прикро, а дні минають.

За два дні буде три тижні, як ми тут. У нас залишилося максимально десять-п’ятнадцять днів, щоб випробувати удачу. Сього дні пам’ятний день, 21 листопада 1933 року. У камеру заходить Жоан Клузіо, чоловік, якого намагались убити на Сен-Мартені в перукаря. У нього заплющені очі, він майже не бачить, очі запливли гноєм. Дочекавшись, доки вийде Шаталь, я підходжу до нього. Він швиденько каже, що більше двох тижнів тому інтернованих відправили на острови, а його от забули. Три дні тому йому про це повідомив один рахівник. Він засунув в очі по рициновій зернині й завдяки загноєнню очей опинився в лікарні. Він переповнений рішучості тікати. І каже, що готовий на все, навіть на вбивство, якщо доведеться, аби лишень утекти. У нього є три тисячі франків. Після промивання очей теплою водою він усе бачить. Я ділюся з ним своїм планом про втечу, він йому подобається, але каже, що до охоронців краще вийти вдвох, якщо можливо, навіть утрьох. Можна відкрутити ніжки ліжка й, озброївшись ними, вивести охоронців зі строю. Він вважає, що охоронці, навіть побачивши мене з гвинтівкою в руках, не повірять, що зможу вистрілити, і можуть покликати інших фараонів, які стоять на сторожі в іншому павільйоні, звідки вирвався Жуло, він не далі, як за двадцять метрів від нас.

Того вечора я перехопив Деґа, потім Фернандеса. Деґа каже, що в цей план не вірить, він хоче заплатити велику суму, якщо потрібно, щоб з нього зняли інтернування. І просить мене написати Сьєррі про цю пропозицію, щоб з’ясувати, чи таке взагалі можливо. Того ж самого дня Шаталь відносить записку й повертається з відповіддю: «Не плати нікому за те, щоб зняли інтернування, цю міру визначено у Франції, і ніхто, навіть директор в’язниці, не може її з нас зняти. Якщо втратили надію щодо лікарні, можете спробувати вибратися наступного дня після від’їзду пароплава, який іде на острови й називається «Мана».

Перед відплиттям на острови нас на тиждень посадять у відділення з камерами; так, можливо, буде краще для втечі, як із приміщення нашого перебування в лікарні. Окрім того, Сьєрра пропонує, якщо я хочу, прислати колишнього каторжника, з яким можна домовитися про підготовку човна, що чекатиме нас за лікарнею. Він тулонець на ім’я Ісус, власне, він і підготував утечу лікаря Бугра два роки тому. Щоб з ним зустрітися, я маю потрапити в рентген-кабінет, розміщений у спеціально обладнаному павільйоні. Павільйон у межах лікарні, але колишні в’язні можуть пройти туди з фальшивим направленням на рентген у такий-то день. Сьєрра радить вийняти патрон, інакше лікар може його помітити, глянувши нижче легень. Я пишу йому записку з проханням направити Ісуса на рентген і домовитись із Шаталем, аби