Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

спустившись від порогів на спокійне плесо річки, я розвернув човен по течії і щосили наліг на весла. Зупинився аж там, де Солона Річка впадає у Парагвай, і дуже зрадів, побачивши бразільську торпедеру [20]. Попросив офіцера послати клятим чамакокам привітання із своєї гармати, щоб трохи полякати їх, як вони налякали мене, та офіцер, хоч і був моїм добрим приятелем, не схотів мене потішити, бо це, мовляв, парагвайська територія і з того могли б виникнути дипломатичні ускладнення. А поблизу нікого не було, і сам чорт не довідався б про те. Індіанці теж нікому не розповідають про такі речі, хіба що вам, Караї.

— А ви думаєте, що цього замало? Хто-хто, а я напевне подбав би, щоб такий офіцер ніколи більше не командував навіть річковим катером. Якщо ж говорити про індіанців, то тумраги дозволили собі тільки мило пожартувати з вами. Вам не треба було зважати на це. Вони й мене одного разу так привітали, причому стріляли не тільки над головою. Побачивши, що не зможуть поглузувати з того, як я тікаю задом наперед поміж скелями, — у мене був тоді надто утлий човник, він цього просто не витримав би, — що я спокійно веслую далі і поволі наближаюсь до верхнього краю порогів, вони почали стріляти вгору, і стріли, падаючи, втикалися спершу в ніс човна, а потім усе ближче й ближче до мене. Ті індіанські стріли я зберігаю й досі. Взагалі я збираю колекцію зброї, яку будь-коли застосовували проти мене. Коли після переходу через пороги на мій дружній поклик ніхто не відповів, я розвісив на гілках кілька разків скляного намиста, дві барвисті хустки і трохи тютюну, а сам проплив трохи далі і там отаборився.

— І все це ви лишили їм задарма?

— Не задарма, а як знак того, що я визнаю їхнє право взяти мито за те, що я ступив на індіанську землю. Крім того, не забувайте, що у мене в каное було повно їхніх стріл, від чого воно стало схоже на плавучого дикобраза.

— За купу дров ви дали їм стільки краму? Тепер я розумію, чому вони деруть так дорого за свої речі, коли іноді приходять до фортів та селищ і пропонують мінятись. Ви їх розбещуєте, Караї.

— Йдеться не про дрова, а про людську працю, зрозумійте! Індіанцеві треба цілий місяць добряче працювати, щоб примітивними знаряддями виготовити з твердого дерева жакаранди вістря, відшліфувати стрілу ребром річкової мушлі і вирівняти її над вогнем, припасувати вістря — це дуже морочлива робота, а потім випробувати стрілу в польоті. Лише так можна зробити добру стрілу, яка не підведе ні в бою, ні на полюванні. Це зовсім не ті стріли, що їх приносять на пристань для продажу деякі пронозливі індіанці. І ті, й ті — справжні індіанські стріли, але одні зроблені тільки для продажу, а другими можна стріляти. Добра стріла переходить від батька до сина.

— Тепер я розумію, чому мені ні разу не пощастило нічого вполювати тими стрілами. Хотів навчитися стріляти з лука, багато разів пробував, але стріли завжди летіли на кілька метрів правіше або лівіше, хоч як я цілився. Я не міг збагнути, як можна прохарчувати себе такою зброєю!

— Це тому, що ви користувалися сувенірами, а на. зброєю. Зброю індіанці ніколи не продадуть. Мені довелося довго пояснювати їм, коли вже ми з ними заприятелювали, що випущені по човну стріли належать мені. Кожен хотів забрати свою, і я змушений був за кожну стрілу доплатити власникові якусь дрібничку.

— Я б доплатив їм трохи свинцю!

— Авжеж, і потім вам лишилося б тільки накивати п'ятами, і ви вже ніколи більше не посміли б показати там носа. А коли тепер я їду в їхній край, то, як належить за звичаєм, сповіщаю про свій приїзд димовим сигналом, і мене добре приймають. Правда, перед тим індіанців неодмінно наполохає якась нишпорка, що завжди ув'яжеться за мною, як тільки винюшкує, що я збираюсь у Чако. І потім мені насилу вдається вгамувати червоношкірих. Я не можу відтягти їх від порогів, бо вони певні, що за мною обов'язково поїде ще хтось, і їм шкода позбавляти себе розваги. Розумієте? Їм кортить побачити, як той чолов'яга тікатиме заднім ходом. А коли ми повертаємось, половина індіанців їде вперед, бо коло гирла річки мене майже завжди хтось підстерігає, і їх страшенно тішить, якщо вони, застукавши зненацька шпигуна, налякають його. Індіанці дуже веселі люди. Коли я знову повертався до них, то вже нікого не заставав, проте завжди знаходив біля гирла Солоної Річки сліди табору, які свідчили, що там досить довго жили. І щоразу все це стеження за мною влаштовували так нерозумно, що тільки телепень-новачок клюнув би на таку принаду. Мисливці розгублено перезирнулись.

— Мені вже доводилось чути, Караї, — перервав мовчанку Джуліус, — що ви завжди вислизали від тих, хто чатував там на вас, і ніхто ніколи не міг дізнатися, що ви привозите з Чако. Тож краще розкажіть нам, що сталося тоді з Велькером і одним моїм земляком — отим чепуристим англійським мандрівником. Вони тікали з Чако, ніби їм хто п'яти присмалив. Англієць не обмовився й словом навіть з тим веслярем, якого він у вас викрав, — розмовляв на мигах. Весляр сказав, що ви його вигнали. Я зустрів його…

— Мабуть, випадково, еге ж, Джуліусе?

— Якщо казати правду, то біля гирла Солоної Річки я був справді випадково. Та коли побачив, як дають драла звідти мій землячок і весляр, то не чекав, доки вслід за ними з'являться тумраги, дременув і собі. Ми прихистились на бразільському березі. Трохи перепочили і, побачивши, що річка як виметена, ніде жодного катера та й гудків не чути, — знову налягли на весла і пливли за течією, аж поки стемніло. У темряві ми не знайшли місця для нічлігу і тому провели ніч у своїх каное без вогню і без сіток серед мільйонів москітів. За весь той час я не видобув із земляка ані слова. Тоді я вирішив покинути їх і поволі поплив проти течії. Індіанців не видно було. Я сподівався, що за якихось два-три тижні ви повернетесь