Альберто Войтєх Фріч - Високий Мисливець

— І скільки ж кілограмів пір'я ви набрали? Щось я в тих місцях не бачив не тільки сірої чаплі, але й взагалі жодного птаха, який мав би егрети.

— Я справді нічого там не підстрелив, зате чув, як у лісі на горбі кричали індики гокко. Ці птахи такі полохливі, що я ні разу не міг підійти до них на постріл.

Караї і дон Пабло багатозначно перезирнулися. Високий Мисливець зайшов у намет і повернувся з пов'язкою, яку індіанці носять на лобі; до її верхньої частини були прикріплені три чорні пташині голови з жовтими чубками із гарно закручених пер.

— Чудова! — захоплено вигукнув Джуліус. — Я ніколи не звертав уваги на індіанські прикраси з пір'я, але тепер, коли дивлюсь на цю пов'язку зблизька, бачу, скільки тут докладено праці. Це ж диво! Кожна маленька пір'їнка обвита шнурівочкою, з якої виткана вся ця штуковина. А як гарно підібрано один до одного кольори! Невже ви вмієте робити і такі речі, Караї? Чи, може, це зробив Отонте?

— Ні Отонте, ні я не змогли б зробити такого. Це вміє лише дехто із старих індіанців-чамакоків. Для мене цю пов'язку виготував вождь Ларі. Він справжній майстер.

— Чи не продали б ви її? Це ж така рідкість! Три голови гокко. Я добре заплатив би вам.

— Невже, Джуліусе, ви хвалилися б, що самі підстрелили тих обережних птахів? — здивовано спитав дон Пабло, але Нене перебив його:

— Ви, англійці, тільки й знаєте своє: «Я хочу купити!..» А чом би вам самому не підстрелити кількох таких пташок і не попрохати Ларі зробити щось на зразок цього?

— Сумніваюсь, щоб Ларі сплів би вам таку річ, якби ви сказали, що заплатите за неї, — поважно мовив Високий Мисливець. — Мені він зробив її задарма, сам запропонував, коли я препарував голови пташок і сушив їх на сонці. Ця пов'язка не продається. З нею я танцюватиму на святі обжинків у Шувараді. Але ви, Джуліусе, справді дуже терплячий чоловік, якщо могли стільки чатувати на здобич у місцевості, де нічого, крім чубатого гокко, не вполюєш. Я тоді підстрелив там трьох півників, а четвертого залишив на розплід, щоб не дуже побивалися курочки, які бродили навколо. Ви, мабуть, чули, як вони сокотіли. Саме через цього півника я й посварився з тим англійським лордом, вашим земляком. Він страшенно хотів застрелити його, коли довідався, що гокко — цінніша здобич, ніж шкура ягуара. Тоді він і наважився перехопити у мене весляра і скористатися з послуг Велькера. Він добре зробив, що втік звідти! Я навіть зрадів з того, інакше це кепсько скінчилося б. Але тумрагів можна було тоді не боятися. Вони навіть не відповіли на мої димові сигнали, бо перебували десь далеко на своїх землях. А без них я нічого зробити не зміг би, тому теж мусив повернутися.

— Довго мені довелося б чекати на вас! — вигукнув Джуліус. — Я ждав два тижні. А коли набридло, подався до Форте Олімпо і там дізнався, що ви вже давно повернулись і вирушили пароплавом у Корумбу. В Олімпо залишилися тільки каное — ваше й Отонте, і від тих каное я, їй-богу, міг би довідатися більше, аніж від вашого індіанця. Він сидів у наметі, не випускаючи з рук рушниці, і пильно стеріг ті кілька залізних бачків, які ви привезли з собою. Люди казали, що ви притарабанили їх з Асунсьйона і що в них — чистий спирт. Скажіть, будь ласка, Караї, навіщо він вам? Не продаєте ж ви його індіанцям?!

— Звісно, ні. Навпаки, стережу цю небезпечну рідину від індіанців не менш ретельно, ніж від білих. Спирт страшніший тут за бочку з динамітом; уявляю, що було б зі мною та моїми провідниками, якби індіанці довідалися, що в тих бачках. Особливо ж, якби хтось покуштував! І все ж таки я повинен був возити бачки з собою, тому що їхав шукати рибу понсе [21].

— Говоріть як християнин, Караї! Хто зрозуміє ці індіанські слова?

— Якщо хочете знати, по-науковому вона зветься лепідосирена парадокса, однак не думаю, що від цього ви станете набагато розумнішими. Ви всі живете тут багато років, але, певне, цієї риби ніхто з вас не бачив. А в Чако в озерах її водиться багато. Ця дивовижна земноводна риба дихає і зябрами, і легенями, отож може жити і в воді, і на суші, якщо озера висихають. Проте без індіанців я не знайшов би її. Ми чималенько наловили цієї риби в озері Осіуті [22]. Та, на лихо, воно розташоване в глибині краю Чако, далеко від річки. По дорозі назад нам треба було перетнути широку соляну пустелю, зовсім мертву, де не знайдеш ані питної води, ані якоїсь-поживи для себе. Тому нам довелося їсти рибу, і до мого табору в Пуерто Есперанца ми майже нічого не донесли. Ця експедиція коштувала життя одному з моїх чамакоків. А інші провідники так розідрали собі ноги об гострі соляні виступи, що мусили кілька місяців лікуватись. Можете уявити, в що це мені обійшлося. Потім я вже не раз намагався пробитися через землю тамрагів у глиб того краю, де протікає Ріачо Саладо. Проте дикі джунглі були сильніші за мене і щоразу відкидали мене назад. Та я певен, що все одно дістанусь туди, якщо мені пощастить вигнати з ваших голів дурні забобони про закопані скарби… Ну, а тепер — спати. Пора вже.

— А про Велькера ви нам нічого не розповісте? Спати ще рано.

— Ми знову пробалакаємо аж до ранку! Та хай буде по-вашому. Завтра однаково нічого не вийде з полюванням. Адже треба знайти Велькера і глянути, що з ним. А вирушати можна буде тільки тоді, як спаде роса, інакше собаки не